Американська трагедія. Книга 1. Теодор Драйзер
Читать онлайн книгу.
тому залі, де ми щойно ставали на перевірку. Отам, у кутку, маленькі двері, бачиш? Хлопцеві, який наливає воду, інколи даси десять центів, – його теж треба задобрити.
Дзень! – дзвоник номерного клерка.
Шостий хлопчик, не кажучи ні слова, пішов виконувати якесь доручення.
– І ще запам’ятай, – провадив далі Хегланд, переконавшись, що надходить його черга, і поспішаючи дати Клайдові останні поради: – Коли захочуть чого випити, напої одержиш отам, за їдальнею. Та не плутай назв, бо пожильці розсердяться. А коли ввечері будеш показувати номер, – опусти штори та ввімкни світло, а коли треба що в їдальні, розшукай там старшого та ткни йому в руку, – зрозумів?
– Черговий!
Хегланд підхопився і зник.
Тепер Клайд був першим номером. Четвертий уже знову сідав біля нього, пильно поглядаючи – чи не потрібні будуть де-небудь його послуги.
– Черговий! – вигук Барнса.
Клайд підхопився і став перед ним, радіючи, що ніхто не входить з чемоданами, але його мучив страх, що він не зрозуміє доручення або виконає його не досить швидко.
– Довідайся, чого хоче вісімсот вісімдесят другий.
Клайд помчав до ліфтів з написом «Для службовців», пам’ятаючи, що саме цим шляхом він підіймався з Оскаром на дванадцятий поверх; але інший хлопчик, що виходив з ліфта для гостей, вказав йому на його помилку.
– Викликали в номер? – гукнув він. – Тоді йди до ліфта для гостей. А ці два для службовців і для тих, хто з речами.
Клайд поспішив виправити свою помилку.
– На восьмий, – сказав він.
У ліфті нікого більше не було, і маленький негр-ліфтер заговорив з Клайдом.
– Новачок? Так? Не бачив вас раніше.
– Так, я щойно приступив до роботи, – відповів Клайд.
– Ну, вам тут сподобається, – по-дружньому сказав хлопчик. – Тут, знаєте, всім подобається. Вам який поверх, восьмий?
Він спинив кабіну ліфта, і Клайд вийшов. Хвилюючись, він забув спитати, в який бік йому йти, і тепер, почавши шукати потрібний номер, швидко переконався, що потрапив не до того коридора. Пухнатий коричневий килим під ногами, світлі, пофарбовані в кремовий колір стіни, м’яке світло, що лилося крізь білосніжні кулі, припасовані до стелі, – все це здавалось йому атрибутами найвищого соціального добробуту, неправдоподібної довершеності, – таке далеке це було від усього, що він знав.
Нарешті, знайшовши номер 882, він несміливо постукав і за мить крізь відхилені трохи двері побачив клапоть синьої з білою смужкою піжами і вище – відповідну частину круглого рум’яного обличчя й одно око, оточене зморшками.
– Ось тобі долар, синку, – здавалося, що це промовляло око, і враз виникла рука з папірцем в один долар. Рука була товста й червона. – Побіжи до галантерейника й купи мені пару підв’язок. Бостонські підв’язки, шовкові. Тільки швидше!
– Слухаю, сер, – відповів Клайд і взяв долар.
Двері зачинились, а Клайд уже мчав коридором до ліфта, думаючи про себе, що таке «галантерейник». Хоч Клайдові було вже сімнадцять років, він не знав цього слова,