Американська трагедія. Книга 2. Теодор Драйзер
Читать онлайн книгу.
Мати колись призналась йому, Френку, Есті і Джулії, що вона вірить у привиди.
І, нарешті, – місяць (до цього часу вже три години він ішов отак, спотикаючись, прислухаючись, чекаючи, весь тремтячи і обливаючись потом). Навколо, хвалити бога, нікого немає! І високо над головою – зірки, яскраві і лагідні, як над Пайн-Пойнтом, де Сондра… Якби вона бачила його зараз – як він тікає від Роберти, похованої у водах озера, на поверхні якого плаває його капелюх! Якби вона чула крики Роберти! Дивно, – ніколи, ніколи, ніколи він не зможе розповісти їй, що через неї – через її красу, пристрасть до неї, через усе, що вона значить для нього, – він міг… міг… ну… спробувати вчинити таку жахливу річ – убити дівчину, яку раніше кохав. І протягом усього життя його переслідуватиме ця думка. Ніколи він не зможе позбутись її – ніколи, ніколи, ніколи! Раніше він не думав про це. Жахлива річ!
І раптом у пітьмі, близько одинадцятої години, як він потім зміркував, – від води його годинник спинився, – коли він уже вибрався на великий шлях, що веде на захід, і пройшов милю або дві, з темної хащі раптово, як примари, вийшли ті троє! Спершу він подумав, що вони бачили його в ту мить, коли він ударив Роберту, або зразу після цього, і тепер прийшли схопити його. Яка страшна хвилина! А хлопчик підніс ліхтар, щоб краще розглянути його обличчя! І безперечно, побачив на цьому обличчі підозрілий переляк і збентеження, бо саме в ту хвилину Клайд поринув у тяжкий роздум про все, що сталось: його невідступно переслідувала думка, що він випадково залишив який-небудь доказ, який легко може його викрити. Він відсахнувся, впевнений, що це – люди, послані схопити його. Але в цю мить високий худорлявий чоловік, який ішов попереду, запросто гукнув Клайда, немов його тільки потішила явна полохливість молодого чоловіка: «Здорово, перехожий!», а хлопчак, не виявляючи ані найменшого подиву, ступив наперед і підкрутив гніт у ліхтарі. І аж тепер Клайд зрозумів, що це просто місцеві селяни або провідники, а зовсім не загін, посланий доганяти його, і, якщо він буде спокійний та ввічливий, вони ніколи не запідозрять у ньому вбивцю.
Але потім він сказав собі: «А вони ж запам’ятають мене. Запам’ятають, що я йшов безлюдною дорогою, в таку годину, з чемоданом…». І тут же вирішив, що повинен поспішати… поспішати… і нікому більше не потрапляти на очі.
А через кілька годин, коли місяць уже заходив і від жовтувато-блідого, хворобливого світла, розлитого в лісі, ніч стала ще тужливіша і тяжча, Клайд підійшов до Бухти Третьої милі – селища, яке складалося з купки хатин тубільців і дачних котеджів, що тулились на північному відрозі Індійських гір. З повороту дороги він побачив, що де-не-де у вікнах ще блимають вогники. Крамниці. Будинки. Вуличні ліхтарі. Але в блідому світлі місяця вони здавались зовсім тьмяними – тьмяними і примарними. Ясно одно: в цю годину, в такому костюмі, з чемоданом у руці він не може з’явитися тут. Своїм виглядом він, безперечно, викличе цікавість і підозру, якщо хто-небудь помітить його. Маленький пароплав, що ходить між цим селищем і Шейроном (звідти Клайд повинен був вирушити далі в Пайн-Пойнт), відійде тільки о-пів на дев’яту – отже,