Американська трагедія. Книга 2. Теодор Драйзер
Читать онлайн книгу.
хвилину, містер Олден, – провадив далі Мейсон лагідно, але водночас рішуче. – Зараз я вам усе поясню. Але спочатку я повинен поставити вам два-три запитання. – І він подивився на Тайтуса серйозно і співчутливо. – Коли ви востаннє бачили вашу дочку ?
– Та от вона виїхала звідси в минулий вівторок уранці, їй треба було повертатись у Лікург. Вона там працює на фабриці комірців і сорочок Гріфітса. Але…
– Ще хвилину, – твердо повторив прокурор, – я зараз усе поясню. Напевне, вона приїздила додому на кінець тижня? Так?
– Вона приїздила у відпустку і прожила у нас приблизно з місяць, – повільно і докладно пояснював Тайтус. – Вона не зовсім добре себе почувала і приїхала додому, щоб трохи відпочити. Та коли виїздила, вона була зовсім здорова. Я сподіваюсь, містер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? – Із здивованим виглядом він підніс свою довгу засмаглу руку до підборіддя. – Якби мені могло отаке спасти на думку… – Він розгублено провів рукою по рідкому сивому волоссю.
– А ви не мали від неї звісток з того часу, як вона виїхала? – спокійно говорив Мейсон з твердим наміром добути якнайбільше відомостей, перш ніж завдати тяжкого удару. – Вона не повідомляла, що поїде не в Лікург, а ще куди-небудь?
– Ні, сер, ми нічого не одержували. Але скажіть, з нею не сталось ніякої біди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та ні, цього не може бути! Але ви так питаєте… Ви так говорите…
Він злегка тремтів і несвідомо торкався рукою до тонких блідих губ. Але прокурор, не відповідаючи, вийняв з кишені лист Роберти до матері і, показуючи старому тільки напис на конверті, спитав:
– Це почерк вашої дочки?
– Так, сер, це її почерк, – відповів Тайтус трохи голосніше. – Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив до вас? Що в цьому листі? – Він судорожно стиснув руки, вже ясно читаючи в очах Мейсона звістку про якесь страшне нещастя. – Що таке? Що там? Що вона пише в цьому листі? Ви мусите мені сказати, що сталося з моєю дочкою!
Він схвильовано озирнувся, немов збираючись бігти в дім, покликати на допомогу, поділитися з дружиною своїм страхом… І Мейсон, побачивши, до якого стану довів він бідолашного старого, з силою, але приязно схопив його за руки.
– Містер Олден, – почав він, – у кожного з нас бувають в житті такі тяжкі хвилини, коли треба зібрати всю свою мужність. Я не наважуюсь сказати вам, в чому справа, бо я і сам багато чого зазнав у житті і розумію, як ви будете страждати.
– Вона поранена? Може, вона вмерла? – пронизливо закричав Тайтус, розширеними очима дивлячись на прокурора.
Орвіл Мейсон кивнув.
– Роберта! Дитина моя! Господи боже! – Він увесь зігнувся, немов від удару, і прихилився до дерева, щоб не упасти. – Але як? Де? Її вбило машиною на фабриці? Боже милостивий!
Він повернувся, щоб піти додому, до дружини, але прокурор, чоловік із скаліченим обличчям і міцними руками, спинив його:
– Одну хвилину, містер Олден, одну хвилину! Ви не повинні поки що йти до дружини. Я знаю, це дуже тяжко, це жахливо, але дозвольте пояснити. Не в Лікурзі