Лісова пісня. Леся Українка
Читать онлайн книгу.
своїм другом фортепіано.
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки, веселі і сумні, —
зверталася юна поетеса до свого розрадника і порадника з тужливим передчуттям гіркого розлучення. Не здійснилися її мрії творчо реалізуватися в музиці – відкритися перед світом своїм музичним талантом і залишити в музичному мистецтві своє ім’я Лариса Косач, Леся Косач.
Залишається літературна творчість. І хоча після появи в галицькій «Зорі» перших її поезій Леся три роки майже нічого не писала, проте багато читала, думала, мріяла. Обдумувала свою долю, гірко переживала свій стан, коли тижнями і місяцями змушена була перебувати в ліжку, страждати від болю і самотності. Із десяти літ Леся мобілізовує свій дух, наперекір своїй анемії, нападам істерії, а головне, найбільшому, найпідступні-шому, невідступному ворогові – туберкульозу. Вона відчайдушно чинить спротив тому нападнику, який намагається роз’ятрити біль, спотворити безсилим гнівом обличчя, змусити ходити на милицях, соромитися своєї хворої ноги і скаліченої операцією руки, а головне – позбавити її найулюбленішого заняття – гри на фортепіано. Боротьба щохвилинна, щоденна з особливим напруженням духовних сил, які Леся поповнювала, поринаючи у художній світ найвидатніших письменників, займаючись історією слов’янських народів, перекладами з інших мов. Дівчина усвідомлює, що для неї є один благородний вихід – духовне лицарство в умовах колоніальної несвободи рідного народу. Служити Духу творчості і через власну творчу діяльність заявити про свою лицарську мужність та жертовність в ім’я свободи – це той ідеал, який Леся прагне реалізувати.
У листі до брата Михайла 18 травня 1890 року Леся наводить уривок із свого програмного вірша «Contra spem spero!»3:
[…] Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, —
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий[…]
Отак щоденно Леся Українка бралася за «сізіфів камінь» свого творчого обов’язку і підіймала величезними зусиллями волі свою уяву до високого творчого узагальнення. «[…] тепер знову ходжу[…] по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти[…] Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!» – іронізуючи над собою, пише Леся про свій фізичний стан напередодні поїздки на лікування до Відня. І наче між іншим, мовби про щось другорядне, несуттєве, повідомляє: «[…] Пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи жаднісінької!» (10, 59)
Ці «маленькі віршики для власної втіхи і розривки» склали першу збірку її поезій «На крилах пісень», яка з’явилася друком у Львові в 1893 році. Допоміг видати книжку Іван Франко, який високо оцінив поезії Лесі Українки, наголосивши, що
Без надії сподіваюсь! (Лат.)