Звичай бiлої людини = The White Man's Way. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
Ще мить – і він зіщулившись сидів на моху, тримав у роті кістку і висотував із неї рештки життя, які ще надавали їй рожевого кольору. Солодкий м’ясний присмак, ледь чутний, майже невловимий, як спогад, розлютив його. Він уп’явся в кістку і почав гризти. Часом ламалася кістка, часом його зуби. Потім він став розбивати кістки каменем і, розтовкши на місиво, ковтав. Поспішаючи, він часом влучав собі по пальцях – і все ж таки знаходив час дивуватися, чому не відчуває болю від ударів.
Потяглися страшні дні дощу й снігу. Він уже не усвідомлював, коли зупиняється на нічліг і коли рушає в путь знову. Він ішов і вдень, і вночі. Відпочивав там, де впаде, і плентався далі, коли згасле життя в ньому спалахувало і розгоралося трохи яскравіше. Він уже не боровся, як людина. Це життя в ньому, не бажаючи вмирати, вело його вперед. Він більше не страждав. Його нерви наче заніміли, застигли, а свідомість була у полоні диких видінь і солодких снів.
Але весь час він смоктав і жував роздроблені кістки оленяти, рештки яких підібрав і взяв із собою. Він більше не перетинав пагорби й вододіли, а просто несвідомо йшов за течією великого потоку, що біг по широкій пологій долині. Він не бачив ні ріки, ні долини, – нічого, крім своїх видінь. Його душа і тіло йшли – чи то блукали – поряд, проте окремо, бо надто тонкий був зв’язок між ними.
Він отямився, лежачи на кам’янистому виступі. Яскраво світило тепле сонце. Здалеку долинало мукання оленят. Він начебто пам’ятав дощ, вітер і сніг, але як довго потерпав від негоди – два дні чи два тижні, – цього не знав.
Він довго лежав не рухаючись, і щедре сонце проливало на нього свої промені, живлячи теплом його жалюгідне тіло. Гарний день, подумав він. Може, йому вдасться визначити, де він перебуває. Зробивши болісне зусилля, він повернувся на бік. Унизу неквапно текла широка річка. То була незнайома річка, і це його здивувало. Він повільно проводжав поглядом її потік, який широкими петлями звивався між тьмяних, голих пагорбів, іще більш похмурих, тьмяних і низьких, ніж ті, що він бачив досі. Повільно, байдуже, без будь-якого почуття він простежив шлях незнайомої річки до самого обрію і побачив, що вона впадає у світле, сяюче море. Та навіть це його не зворушило. Дуже дивно, подумав він. Це видіння або марево, – мабуть, таки видіння, злий жарт розладнаної свідомості. Він іще більше впевнився в цьому, побачивши корабель, що стояв на якорі посеред осяйного моря. Він на мить заплющив очі, потім розплющив знову. Дивно, що видіння не зникло! А втім, не дивно. Він знав, що в серці цієї безплідної землі немає ні моря, ні кораблів, так само як немає набоїв у його порожній рушниці.
Він почув за спиною шумний подих – чи то уривчасте зітхання, чи кашель. Дуже повільно, долаючи слабкість і заціпеніння, повернувся на другий бік. Поблизу він не побачив нічого, проте чекав терпляче. Зітхання і кашель прозвучали знову, і між двома гострими каменями, не більш ніж за двадцять футів від себе, він побачив сіру голову вовка. Гострі вуха не стирчали вгору, як то він бачив у інших вовків; очі були каламутні й налиті кров’ю, голова