Князь Ігор. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
поглядом зі Ждановими очима. Видно, не сподівалася, що один з гостей парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.
Дівчина справді була гарна. Чим – хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, – видно тільки струнку постать та густу чорну косу. Та ще запам’яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі – мов літнє зоряне небо!
Любава!
Тим часом дівчина у велику череп’яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику – поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку – в хатині відразу стало світліше.
– Прошу до вечері!
Самуїл розв’язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.
Дідусь Живосил зацмокав язиком:
– Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! – він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.
Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть. – Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко – не вовки, не кусаються… Правда, за молодого ручатися не можна – ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?
Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця. І знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.
Любава була зовсім молода – шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав: «Боже, яке диво зросло в цій маленькій, убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!»
А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда?14 Ждан завтра вранці встане, осідлає коня – тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?
А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене?
Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ, що пахнув буряками.
Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.
– Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!
Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і невимушеності, що зближує
Смерд – селянин.