Князь Ігор. Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
не допомагає, прикликають на поміч попа – і той хрестом проганяє нечисту силу або освячує осквернену нею оселю чи місцевість…
Ждан теж вірив і в нових, і в старих богів, вірив у нечисті сили і не здивувався, коли почув, як батько молиться всім тим богам, благаючи їх вигнати з болящого тіла злих духів, що поселилися в ньому.
Тим часом старий на якийсь час затих, а потім тихо покликав:
– Жданку, Жданку!
– Чого тобі?
– Якщо помру, не залишай мого тіла звірам та хижим птахам на розтерзання… Спали мене тоді… По предковічному звичаю племені нашого!..
– Не помреш, батьку… Я сидітиму біля тебе, поки видужаєш…
Батько на це не відповів нічого, – повернувся на другий бік, обличчям до стіни, і затих.
Ждан довго прислухався до його важкого нерівного дихання, а потім заснув.
Коли прокинувся, то йому здалося, що він спав зовсім недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, і в землянці віяло холодом. Крізь шпаринку в дверях пробивався вузький жмутик сонячного проміння.
Ждан швидко відкинув теплу кошму, відхилив дверцята і виглянув надвір. Над лісом підбивається зимове сонце. Оце так поспали!
– Вже ранок, отче… Як тобі?
Батько мовчав.
– Ти спиш?
Батько і цього разу не відповів. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна, мов лід.
– Отче! – зойкнув у розпачі юнак. – Отче!
Батько лежав на лаві неприродно витягнутий, мовчазний і застиглими очима дивився в закіптюжену стелю землянки.
Ждан опустився біля нього на коліна і беззвучно заплакав. Тепер він залишився один у цьому чужому, холодному світі і, хоча вже мав дев’ятнадцять літ, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.
Стояв над батьком довго, аж поки не відчув, що змерз. Тоді підвівся і вийшов надвір. Потрібно було виконати батькове прохання – спалити його на вогнищі.
Спочатку по слідах у снігу розшукав коней, привів до зимівника, потім настягав з лісу на галявину чималу купу сушняку і поклав на неї батька. Робив це, як уві сні, все ще не вірячи в те, що сталося. Стомившись, присів під дерево на пеньок – трохи відпочив, поринувши у свої важкі думи, потім підвівся, викресав вогню.
Жовтогаряче полум’я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало, завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і кострубате суччя, і товсті смолисті гілляки, і задерев’яніле тіло покійника. Від багаття війнуло нестерпним жаром. Ждан відступив назад і знову сів на пеньок. Мов закам’янів від горя. І здавалося йому, що то не батькове тіло, а його душа палала на тому пекельному вогні. Нічого не чув, не бачив, крім тріску палаючих головешок та шипіння снігу, що танув довкола.
Так сидів довго, то дивлячись, як обвуглюється труп батька, то завмираючи від туги. Гарячі сльози туманили його зір. Бідний отець! Як він мріяв ще раз побачити батьківщину, думкою не раз і не двічі летів до неї через безмежні степи,