Князь Ігор. Володимир Малик

Читать онлайн книгу.

Князь Ігор - Володимир Малик


Скачать книгу
на вогнищі… І мене жде така доля…

      – А втекти звідси…

      – Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга – не перервеш! Не такі ковалі його кували… Обдивився кожну шпаринку в стінах – не пролізеш… Хоч головою тут бийся – нічого не придумаєш!

      – Що ж робити?

      – Вірити! Вірити нашим прадавнім богам… Вони допоможуть!.. Всьому на світі рано чи пізно наступає кінець – і зимі, і літу, і життю, і славі, і багатству, і стражданням. Тож і нашому лихові колись має бути край! Вдарить Перун блискавицею в князівський хором, спопелить його – і ми вийдемо з цього проклятого підземелля під ясне проміння сонця… Станемо вільними людьми… А не вдарить Перун – налетить чорним смерчем Стрибог, завертить над Ігоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, і ми теж вийдемо звідси до живих людей… А не вийдемо, тоді Марена приголубить нас своєю важкою рукою і заснемо ми на віки вічні, а душі наші переселяться в інших людей, чи в звіра якого, чи в деревину зелену…

      – Отже, кінець може бути різний…

      – Так, може бути різний… Та страждання наші скінчаться… Тож вір, і тобі буде легше на серці. А сльозами горю не поможеш…

      Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечі. Юнакові стало від тих міцних обіймів тепліше, від горла відкотився гірко-солоний клубок, а на душі посвітлішало, ніби в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний промінь надії… Спільне горе було поділене навпіл, і він відчув, що в нього скотилася з душі половина тягаря.

5

      Любава металася в гарячці на широкому дерев’яному ліжку в просторій хоромині боярина Славути. Їй здавалося, що з темних кутків, куди не досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблідло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга.

      Біля неї сиділо троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Усі були похмурі, стривожені. В той час, коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове лихо: заболіло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, і горить вона в ньому ось уже який день. А сю ніч їй стало зовсім зле: почала задихатися, кидатися в ліжку, не знаходячи ні на хвилинку спокою. Спечені вуста безперервно шепотіли:

      – Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!..

      Хлопчина-служник вніс гаряче питво, і Текля напоїла її з чашки відваром липового цвіту, малини та ромашки, а Славута натер лоєм груди та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста, замішаного на гірчиці, меду, ріпаковій олії та настоях якихось тільки йому відомих корінців та трав. Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у холодній воді, і той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

      Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на стілець. Самуїл присів біля нього.

      – Ну що? – запитав одними губами.

      – Погано, – зітхнув боярин. – Якщо до ранку не полегшає,


Скачать книгу