Арабська наукова література постійно поповнювалася новими трактатами. Особливо поширеними були зіджі – твори, в яких після короткої вступної частини автори наводили астрономічні й географічні таблиці. Один з найвідоміших – «Сабейський зідж», написаний арабським астрономом аль-Баттані, – містив перелік 93 країн та 200 населених пунктів.

      Наприкінці X – на початку XI століття був написаний ще один всесвітньо відомий трактат – «Канон Масуда про астрономію та зірки». Його автором був видатний хорезмський учений – аль-Біруні. Він не тільки зробив розрахунки географічних координат більш ніж 600 населених пунктів, але й заснував новий напрямок в арабській географії – країнознавство, створивши роботи «Індія» та «Огляд Ірану», якими й досі користуються історики.

      Поруч із теоретичними дослідженнями, в яких цілі сторінки було відведено під складні розрахунки, існували й інші книжки, присвячені видатним місцям та різним дивам всіляких країн. Вони нерідко були неточними, але пробуджували в читачів жадобу мандрів і будили їхню уяву. «Чудеса країн» або «Дива Землі», звичайно, були розраховані не так на обізнаних вчених, як на звичайних людей, не байдужих до краси навколишнього світу. Ці книги створювалися за розповідями мандрівників, які побували в різних куточках світу.

      Якщо імена видатних європейських першовідкривачів сьогодні добре відомі кожному, то арабські мандрівники тривалий час залишалися героями, про яких знали переважно фахівці. Ця історична несправедливість виникла тому, що сучасна цивілізація й культура від самого початку була орієнтована на європейську науку, європейський спосіб мислення, а все, що лежало за межами цього кола, чомусь здавалося не дуже важливим.

      Виправити цю помилку дуже важко, бо серед арабських географів не менше великих людей, аніж серед європейських. Ми розповімо лише про дві постаті, вплив яких на географічні відкриття мусульманського світу важко переоцінити. Перший із них – Абу Хамід ал-Гарнаті – відомий насамперед тим, що він – єдиний мусульманський автор, який побував на Русі і зібрав такі відомості, яких не можна знайти навіть у російських літописах.

      Абу Хамід Мухаммад ібн Абд ар-Рахим ал-Гарнаті народився в Ґренаді в 1080 році. (Ґренада арабською – Гарната, звідси – його прізвисько (нісба) ал-Гарнаті (тобто «ґренадець»). Іноді його називають також за другою нісбою – ал-Андалусі («андалузець»). Про його життя на батьківщині нічого не відомо. Історики вважають, що він здобув чудову освіту в Александрії та Каїрі, спеціалізуючись