Чорт зна що. Запропаща душа. Антология
Читать онлайн книгу.
налякав мене! А мені бозна-що привиділося!
І вона кинулася йому на шию, не помічаючи, що Явтух чомусь на її ласку відповів дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрів радісний гомін – всі, виявляється, на нього чекали і дуже йому втішені. Найда, розвеселівши, бігала по хаті й ставила на стіл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса і набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тільки стріляв очима.
Найда всипала в миску вареників. Усі при цьому покинули балачку і, хрестячись, сіли за стіл. Довгі дерев’яні шпички потяглися до миски. Лише Явтух сидів у шапці, склавши руки.
– А ти чого оце паном розсівся? – буркнула Найда, дратуючись його неввічливістю. – Не велика птаха, сам наїсися. Нá рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.
Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд индика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст – і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх.
Довго ніхто не міг отямитися від подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» – подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.
– Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! – заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. – Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!
– Чорт! Чорт! – загалайкали всі і вмить розбіглися з хати хто куди.
Тої ж миті у нечистого Явтуха спала з голови шапка і на лобі блиснула пара срібних ріжок. «Так ось це хто!» – отерпла Найда і безсило притулилася до стіни.
Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченої відьми, якось таки вирвався і, летючи, мов стріла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирішила, що я дівок тягаю! Я ж тобі покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не відіб’ю мельниківну у цього вітрогона! Не намарно ж мені відьма всю бороду вискубала!» Як задумав, так і вчинив. А далі ви й самі вже знаєте.
А що ж було зі справжнім Явтухом? Летючи додолу, він уже молився за душу свою і прощався з коханою, кожної хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камінь, але, на свій подив, раптом відчув під собою щось м’яке.
Таке трапляється воістину раз на тисячу випадків – наш Явтух потрапив у копицю сіна і потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усі ребра цілі, парубок випорпався на поверхню, ліг на копиці й подивився униз…
Неподалік під копицею палахкотіло багаття. Над вогнем висів