.
Читать онлайн книгу.
й сумно всміхнувся і пішов до сходів. За ним одразу ж попрямували моложавий полковник і двоє сердюків. Їхні широкі спини вмить закрили собою невисокого чоловіка, що йшов попереду, ніби ходу ані вправо, ані вліво не існує.
За півгодини Петлюра вже піднімався сходами на другий поверх, пройшовся коридором і опинився перед рифленими дерев’яними дверима. Закрут мідної ручки був схожий на зламане крило лебедя, яке невідомий майстер вирішив приліпити до дубової площини дверей. Тонкий отвір для ключа – немов діра від кулі, яка й прикувала красиве тіло лебедя навічно до мідної бляшки. Сердюки поспішали, один із них прослизнув у приміщення й одразу вийшов звідти. Він подивився на Симона Васильовича й ширше відчинив двері. Петлюра увійшов і опинився в добре освітленій кімнаті. З двох боків виглядали високі торшери, попереду – міцний коричневий стіл, на якому теж стояли дві лампи. Усі вони світили яскраво-жовтим світлом, ніби чотири сонця. Яєчні відблиски падали на стіни, стікали в’язкою та слизькою масою на підлогу, а там змішувалися з пилом, брудом, тонкою павутиною, якою був обплетений дальній кут, і перетворювалися на бурий шар. За столом сидів лисий чоловік. Його голова була правильної форми, ніби її ліпив скульптор, що добре знає ази своєї справи. Правильні риси обличчя, прямий благородний ніс, вусики, трохи підняті кінчиками вгору. На людині – звичайний цивільний одяг: широка ситцева сорочка з пухкими рукавами, ніби наповненими потоками вітру. Ніжні сухі пальці тримали перо, яким його власник ретельно виводив літери на папері, й лише прибуття гостя зупинило його. Він так і не встиг поставити крапку, застиг із пером, ставши схожим на провінційного невдаху-письменника. І тільки чорна, як циганські очі, військова бурка, що лежала на краю стола, видавала в ньому військовика. Петлюра ступив два кроки, потім іще один і зупинився. Він глянув на чоловіка, що сидів за столом. Той мовчав, напевно, очікуючи, що гість розпочне говорити першим.
Симон Васильович знав ці ігри. Не раз, Господи, так, не раз він бачився з цим чоловіком, навіть інколи сидів біля нього, по-дружньому стискаючи його долоню, а часом – підвищував свій голос і кричав просто в обличчя. Вони знали один одного, добре знали, як можуть знати тільки два вороги. Нарешті чоловік, що сидів, не витримав.
– Що ж ви, Симоне Васильовичу? Сідайте, в ногах правди немає, – заговорив він.
– А де є правда, Павле Петровичу? – сказав Петлюра, але все ж ступив іще один крок і сів у затишне м’яке крісло.
Скоропадський[15] усміхнувся. Він чув цей тонко-дзвінкий звук у своєму імені, вимовлений Петлюрою. «П-а-а-а-вле Петро-о-о-о-о-вичу». Це розтягування відразу розставило все на свої місця – Петлюра так і не здався. Розуміючи це, гетьман засумував, – якесь тягуче, наче дощова рідина, почуття повільно потекло в груди. Від цього стало якось особливо гірко. Однак Скоропадський не подав виду, а все так само легенько, наче боячись образити співрозмовника чи надати розмові зайвої легковажності, усміхався.
– Правда
Павло Петрович Скоропадський (1873–1945) – український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Один з лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху. 29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту взяв владу в Україні.