Букет улюблених квітів. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
на вулиці, але марно. Час невблаганний – він поступово стирав зі спогадів образ убивці, зоставивши в них тільки високу широкоплечу постать. Зараз Тамара вже не сподівалася зустріти того чоловіка, змирившись, що вбивця її матері не постав перед судом, і втішаючи себе, що той однаково постане перед судом Божим.
Жінка зітхнула, труснула головою, ніби проганяючи неприємні спогади, підвелася з лавки та пішла до двору.
– Барсе, на тебе покидаю наших хлопчиків, – сказала вона собаці, який плентався за господинею до самої хвірточки. – Оберігай їх, а я незабаром повернуся.
Пес допитливо подивився їй у вічі.
– Справді, Барсе, я ненадовго, – запевнила його жінка і почухала за вухом.
Тамара замкнула хвіртку й почула, як Барс улігся за нею із тяжким зітханням. Пес не любив, коли хтось кудись ішов, й тішився, коли всі були вдома, а він міг виконувати свій безпосередній обов’язок – охороняти господарів. Вона мимоволі поглянула на лавку біля паркану й побачила там гарно оформлений букет білих лілій.
«Толикова робота! – подумала, забираючи квіти. – Напевно, їхав на роботу зрання й поклав тут букет».
Жінка вирішила йти на кладовище пішки, хоча до нього було далеченько. Вона могла би швидко дістатися туди на своєму старенькому авто, але Тамарі хотілося прогулятися містом.
– Хвилин за сорок пішки дійду, – вирішила, крокуючи ще безлюдною вулицею.
Містечко на приблизно вісімдесят тисяч жителів розгалужувалося численними вулицями та провулками приватного сектора, лише в центрі виструнчуючись двома широкими проспектами з багатоповерхівками й адмінбудівлями. Воно розкинулося в низині, на берегах невеликої річки, яка ділила його навпіл. Напевно, у цій місцині колись замешкали перші поселенці, бо багатоповерхівкам, зведеним пізніше, тут, серед приватних будинків, місця не знайшлося – вони розташувалися трохи вище, утворивши центр містечка. А кладовище знаходилося за містом, на узгір’ї. З міста його не було видно, але з кладовища добре проглядалися чи не всі будинки, ніби перші поселенці задумали так, аби ті, що пішли із земного життя, могли бачити згори свої колишні помешкання.
Тамара повернула у вузький провулок – так можна було скоротити шлях – і помітила Коляна. Чоловік невизначеного віку, беззубий, з великою лисою головою щоранку з’являвся на вулиці й зустрічав усмішкою кожного перехожого. Колян був несповна розуму, погано розмовляв, але всі сусіди знали, що в нього добра душа й він ніколи нікого не образить, незважаючи на високий зріст і досить кремезну статуру. Угледівши Тамару, чоловік попростував їй назустріч.
– Доброго ранку! – сказав він, уклонившись. – Я – Колян.
– Доброго ранку! – привіталася Тамара. – Як ведеться?
– Добре! Ранок добрий! – усміхнувся Колян.
– Ось і добре, що в тебе все гаразд!
– Квіточки! – вказав він на букети лілій.
– Дати тобі? – запитала жінка.
– Колян любить квіточки! – широко всміхався той.
Тамара