За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт
Читать онлайн книгу.спритності в нього – як у зашореного слона. Джулі дивиться на мене, і я припадаю спиною до стіни, намагаючись злитися зі шпалерами. Вона дивиться на мене, звузивши очі, й віднімає телефон від рота.
– Куди це ти намилився?
Показую на пальцях, що йду.
Вона хитає головою, знаючи, що я ув’язнений на третьому поверсі, відколи минулого тижня заснув біля торговельних автоматів нагорі в корпусі 2, спричинивши розшук по всій лікарні. Я складаю руки в благальному жесті, сподіваючись, що розпач, який ллється з моєї душі, спонукає її передумати.
Спочатку нічого не виходить. Її обличчя лишається жорстким, погляд не змінюється. Потім вона закочує очі й жбурляє мені маску, перш ніж змахом руки відправити на волю.
Дякувати Богові. Понад усе мені зараз треба вшитися з цього вибіленого пекла.
Я підморгую їй. Принаймні вона справжня людина.
Виходжу з крила КФ, штовхаючи перед собою важкі двері на сходи й перестрибуючи через дві сходинки, хоча вже поверхом вище мої легені палають. З кашлем чіпляюся за металеві поручні, проминаю четвертий поверх, п’ятий, а потім шостий і нарешті підходжу до великих червоних дверей із прибитою величезною табличкою: «АВАРІЙНИЙ ВИХІД. ПІД ЧАС ВІДКРИТТЯ ДВЕРЕЙ СПРАЦЬОВУЄ СИГНАЛІЗАЦІЯ».
Дістаю з задньої кишені гаманець і виймаю щільно згорнутий долар, що зберігаю в ньому для таких випадків. Тягнуся нагору і втикаю банкноту у вимикач сигналізації на одвірку, аби сигнал не спрацював. Прочиняю двері, зовсім трохи, і крізь них вислизаю на дах.
Потім нахиляюся й закладаю гаманець між дверима та одвірком, аби ті не захряснулися в мене за спиною. Урок, засвоєний на гіркому досвіді.
Мою матір схопив би інфаркт, бачила б вона, як я заклинюю двері гаманцем Louis Vuitton, подарованим нею кілька місяців тому. Але це ідіотський подарунок для того, хто нікуди не ходить, окрім лікарняних кафетеріїв.
Хоча б під двері його можна підкласти.
Я встаю, глибоко вдихаю й машинально заходжуся кашлем, коли холодне, різке зимове повітря обпікає мені легені. Приємно, однак, бути надворі, а не сидіти замкненим в однотонних стінах.
Я потягуюся, підіймаючи погляд у блідо-сіре небо. Прогнозовані сніжинки нарешті повільно кружляють у повітрі, осідаючи на мої щоки й волосся. Повільно підходжу до краю даху та сідаю на крижаний камінь, звісивши ноги вниз. Видихаю, почуваючись так, ніби стримував цей видих, відколи опинився тут два тижні тому.
Усе звідси здається прекрасним.
Хоч у якій лікарні я опинявся, завжди знаходив спосіб вибратися на дах.
Я бачив паради з даху в Бразилії, людей, схожих на яскравих різнобарвних комах, які танцювали вулицями, дикі й вільні. Я бачив Францію, охоплену сном, Ейфелеву вежу, що яскраво сяяла вдалині, бачив, як тихо згасало світло у квартирах на третьому поверсі, а в небі ліниво проступав місяць. Я бачив каліфорнійські пляжі, воду, що простирається на довгі милі, людей, які вранці першим чином ніжаться в прекрасних хвилях.
Усі місця різні. Усі унікальні. Однакові лише лікарні, звідки я їх бачу.
У цьому місті