Зловити промінь щастя. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
довго.
А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити піти з нею.
– Ось зайдеш у хату, а там нікого немає, – починає Валя.
– Ну то й добре, ніхто не заважатиме.
– Добре то добре, але коли у хаті нікого немає, там літають янголи.
– Нехай собі літають, – невпевнено кажу я. – Вони мені не заважають.
– Вони не лише літають… – таємниче шепоче Валя.
– А що вони роблять? – вже тремтячим голосом запитую я її.
– Літають і дзвонять у такі маленькі дзвоники! – каже Валя і хитро посміхається.
– Брешеш! – кажу я, а у самої вже мурахи по спині від страху полізли.
– І не брешу! Сама чула!
– То у твоїй хаті літають янголи, а у нашій їх немає! – кажу я й показую на прощання Валі язика.
У дворі в горщику розводжу глину з водою, беру щітку та шматок конопляного клоччя. З острахом тихенько переступаю поріг хати. Вслухаюся у тишу. Лячно, дуже лячно, але треба йти досередини. Швидко змазую долівку – дзвіночків янголів не чути. Але це ще не все. Треба клоччям підвести рівненько по стінах над долівкою. Рученята тремтять від страху, ніяк не виходить рівненько, і я починаю тихенько плакати – чи то від страху, чи від розпачу, весь час прислухаючись, чи не будуть теленькати дзвіночками янголи?
У середині літа дозрівав на городі мак. І так уже хотілося хоча б одну маківку зірвати, розкрити рота і висипати в нього стиглі зернятка! Все частіше ми, діти, почали ходити навколо грядки з маком та скоса на нього поглядати. Це помітила Тьотя та й каже нам:
– Ви ж не здумайте заходити на грядку з маком, а то буде вам лихо.
– Яке ще лихо? – запитую, розмірковуючи, як це вона здогадалася, що нам мак не дає спокою.
– На маковій грядці живуть русалки!
– І що вони нам зроблять?
– Залоскочуть до самої смерті! Ось що!
Увечері Петрусь хвалиться:
– А я вже мак куштував!
– Сам рвав?
– Ні. Мати головку зірвала та пригостила мене.
– Сам не ходи до грядки, – кажу я та розповідаю те, що почула від Тьоті.
– Ніяких там русалок немає! – заперечує Петрусь. – Там живе Баба Киця!
Хто б там не жив у тому макові, але ми обходили цю грядку стороною.
Наприкінці літа ми ходили до лісу, збирали груші-дички. Їх сушили на печі, а взимку варили узвар. А щоб він був солодкий, цукровий буряк випарювали у печі з водою так, щоб рідина ставала солодкою і слизькою, як слимак. З цією водою варили кришеники. Гидкий був узвар, аж нутрощі вивертає, а все одно доводилося пити – хотілося хоча б щось солоденьке скуштувати.
Йдемо одного разу великим гуртом до лісу по груші. Дорога тяглася через поле. Коли бачимо – на дорозі вовк лежить, і в нього світиться око. І хоча нас було багато, полякалися, зупинилися і гадаємо, що нам далі робити. І назад вертатися не можна, і йти лячно. Хлопці, котрі сміливіші, знайшли палки й рушили на вовка. Підійшли ближче, придивилися, а то лежить шматок обгорілого дерева, з якого випав сучок. Ми гадали, що то його око. Посміялися та й попрямували далі.
Мені було п’ять років, коли почалася