Янголятко. Колин Маккалоу
Читать онлайн книгу.
для прання! Не дивно, що місіс Дельвекіо-Шварц не внесла її до переліку об’єктів для огляду, коли робила екскурсію квартирою. Тут стояла мідна газова плита з лічильником, що «з’їдає» гроші, і дві важкі величезні бетонні діжки зі старезним котком для віджимання білизни, прикрученим до підлоги. Збоку, позад нього, тулилася ванна з відлущеною емаллю. Коли я торкнулася ванни, вона з глухим гуркотом завалилася – була відбита одна з її ніжок. Можна було б підкласти брусочок, але ванні не завадили б кілька шарів велосипедної емалі. Воду нагрівала газова колонка на стіні – ще один лічильник, додаткові витрати. Дерев’яний решітчастий килимок я поклала прямо в діжку для прання й замочила в ефірному милі. Туалет – окрема крихітна кімнатка, унітаз – справжній витвір мистецтва: англійська порцеляна минулого століття, сама чаша всередині й ззовні прикрашена кобальтовими птахами та виноградною лозою. Бачок висів дуже високо на стіні, з’єднувався з чашею розчавленою свинцевою трубою й також був розписаний синіми птахами. Я дещо сторожко присіла на стару дерев’яну сидушку. Хоча та, правду кажучи, була дуже чистою, вона була розташована так високо від підлоги, що навіть я не змогла зробити пі-пі, не здершись на неї зверху. Ланцюг був оздоблений подібною до комплекту порцеляновою гулею, а коли я натиснула на неї, у чашу каскадом полився Ніагарський водоспад.
Я працювала весь день і не зустріла жодної живої душі. І справа не в тому, що я сподівалася когось зустріти, але мені здавалося, що я маю почути, як десь грається Фло, – малеча, коли не галасує, то завжди сміється та верещить. Але всюди було тихо як на цвинтарі. Де вештається Паппі, я взагалі не мала уяви. Матуся наготовила цілий кошик з наїдками, тож мені вистачило «пального», щоб зробити всю важку роботу. Але я просто не звикла бути на самоті. Дуже дивне відчуття. Й у вітальні, й у спальні було лише по одній штепсельній розетці. Але я дуже винахідлива дівчина, тож витягла набір інструментів, подарунок Гавіна, та заклала ще кілька розеток. Потім довелось іти на передню веранду, щоб перевірити запобіжники. Так, я така! Типовий керамічний штекер зі шматком трьохамперного дроту між полюсами. Я витягла його, намотала на нього дріт, розрахований на п’ятнадцять ампер, і вже збиралася зачинити коробку, коли у ворота ввійшов юнак у зім’ятому костюмі з криво пов’язаною краваткою та зі стрижкою «їжачок».
– Добридень, – привіталася я, вважаючи, що це пожилець.
– Новенька, так? – запитав він замість привітання.
Я відповіла, що новенька, і чекала на продовження.
– Ти звідки? – запитав він.
– Мешкаю у задній частині, біля пральні.
– Не на першому поверсі з вікнами на вулицю?
Я насупилася. Коли людина така смуглява, як я, це надає їй дуже лютого вигляду.
– Тебе це не обходить, – відрізала я.
– Ще як обходить!
Він поліз у внутрішню кишеню свого піджака, витяг потертий шкіряний гаманець, з ляскотом розгорнув.
– Відділ поліції, який веде