Як не боятися відмов та рушити до мети. Джиа Джианг
Читать онлайн книгу.
5 липня, насправді був страшенно переляканий. Дуже довго робота була тим, що давало мені відчуття безпеки. Якщо я піду, то вороття назад не буде. Я мав поринути в невідоме. До того ж я чомусь переймався через реакцію своєї керівниці. Виявляється, мій страх дістати відмову був настільки глибоким, що я справді переживав – вона відмовить мені у звільненні. Я не хотів її засмучувати. Але знав, що маю це зробити. Тому уявив шафу, наповнену запиленими кресленнями, – і знайшов достатньо мужності, щоб постукати у двері її кабінету.
Опинившись усередині, я збивався, але все-таки виголосив підготовлену промову, розказав їй про свою мрію стати підприємцем. «Якщо я не зроблю цього зараз, то не зроблю ніколи», – сказав я їй, майже благаючи зрозуміти мене й не засмучуватися. Мої слова були дуже далекі від промови Джеррі Маґуайера.
Керівниця була помітно вражена. Вона дивилася на мене, як мені здалося, хвилин п’ять, і я думав, про що вона міркує в цей час. Жінка, напевно, думала, яке ж безумство найшло на мене, що я відмовився від хорошого прибутку й звільнився з роботи, перед тим як у мене народиться дитина. Не хотілося, щоб вона думала про мене погано – це я сприймав як форму відмови. Проте я не знав, що ще сказати, просто сидів там і незатишно совався.
Зрештою до неї повернувся голос. «О Господи! – закричала вона. – Хто ж візьметься тепер за всі твої проекти! Ми саме припинили наймати людей. Що ж мені тепер робити?» Я боявся, що вона відмовить мені, але було зрозуміло, що її турбували зовсім інші речі.
Невдовзі після цього я почав розповідати своїм друзям, що звільнився з роботи, кожного разу трохи дивуючись власним словам. Коли я повідомив про це всім, хто прийшов до нас на вечірку на честь народження дитини, запала незручна тиша. Я почув, як, здається, упала паличка для їжі.
За два тижні після звільнення я вийшов з гігантської будівлі востаннє – попрощавшись зі своєю зарплатнею, медичними пільгами, пенсійним планом та кабінетом з кондиціонером. Увесь комфорт – і всі пояснення, чому я не живу своєю мрією, – ставали дедалі меншими в дзеркалі заднього огляду. Я відчував захоплення та свободу, але водночас – страх. Трейсі мала народити нашого первістка Браяна за чотири дні.
«Бляха-муха, – подумав я. – Це все насправді. Краще б мені не облажатись».
Не існує інструкції зі створення Наступної Великої Штуки, але кожен стартап починається з ідеї. Над однією ідеєю я вже розмірковував певний час: у неї вірив і – що було ще краще – вона була трохи складнішою, ніж колеса, умонтовані у взуття. Певний час я думав про те, як і чому люди дотримуються своїх обіцянок. Щодня люди дають звичайні обіцянки друзям, членам родини, колегам. А якщо я зможу розробити додаток, який присуджуватиме їм очки чи кредити за виконання обіцянок? Перетворення обіцянок на гру потенційно може змусити людей тримати слово, покращить їхні стосунки й у процесі принесе радість. Я розмовляв з багатьма друзями про цю ідею, а також – із кількома підприємцями, якими захоплювався,