ПаÑтка Ð´Ð»Ñ Ñ€Ñ–Ð·Ð½Ð¸ÐºÐ°. Юрій Даценко
Читать онлайн книгу.
газету не пожбурив до печі Йоська.
Яків накинув пальто, сумним поглядом ковзнув по мокрій шибці та вийшов за двері. На першому поверсі спохопився, що забув портфель, і потупав по нього нагору. Нарешті вийшовши надвір, Яків згадав, що не подивився у дзеркало, а це було не надто гарною прикметою.
«Чекай неприємностей», – подумав він, ступаючи під дощ.
2
Незважаючи на нічний морозець, під ногами вже встигла розповзтися снігова каша. Двірник Гордій саме розгортав колії перед будинком.
– Перший дощ у цьому році, – Гордій перекинув «козячу ніжку» з одного кутка рота в інший і засмальцованою рукавицею підняв шапку для привітання. – Доброго ранку, пане Ровнєр.
– Доброго, Гордію! Ось як розвезе дороги, ранки стануть справді добрими.
– Баби кажуть – весна цього року рання буде, – Гордій знову взявся за лопату, показуючи, що обмін привітаннями добіг кінця і він мусить швидше скінчити роботу, аби піти до кухні. – Гарного дня, пане Ровнєр.
– І тобі, Гордію.
Амвросія Михайловича краще без причини не дратувати. Ліпше загубити у сніговій каші водночас чоботи, пальто й капелюха, та до лікарні з’явитися хвилина в хвилину, аби не змушувати Старого чекати. Через це у нього псувався настрій, і про спокійну розмову годі було й мріяти. Тому Яків пришвидшив ходу, лавіруючи між найбільшими кучугурами. Кілька разів він рвучко, немов пориваючись піти в танок, змахував руками та ризикував загилити потертого портфеля казна-куди, ковзаючи чоботами на слизькому. Коли ж вибрався на центральну вулицю – Олександрівську, якій двірники сяк-так давали лад, дозволив собі кілька перебіжок, аби надолужити втрачені хвилини.
У сірому мареві світанку будинки теж здавалися сірими та понурими, наче силоміць вирвані зі сну. Вони ледве розплющували очі вікон, запалювали у них світлячки гасових ламп і свічок, дерли у позіханнях роти дверей, випускаючи у вранішні потемки заклопотаних проскурівчан, а потім чаділи у низьке небо димом грубок, додаючи до каламуті хмар і свій віддих. Місто прокидалося важко й нехотячи, не бажало вилазити з-під ковдри й умиватися першим дощем. Іще тулилися по закапелках діловиті пси, ще не було чути крику жодного кота, та вже шурхотіли по дворах лопати двірників, торохтіли, долаючи бездоріжжя, вози й сани, чулася перша лайка, глухо й вогко бамкнув дзвін на соборі – місто відходило від сну, потягалося та загорталося в запону дощу.
Приземкувата будівля Проскурівської казенної міської лікарні з колись ясно-цегляними, а тепер брудно-коричневими стінами виглянула з-за старих кленів, які росли обабіч вулиці. Біля входу стояли забрьохані сани.
– Доброго ранку, пане Ровнєр!
– Що? А! Це ти, Юхиме? – Яків підвів погляд. – Когось привіз?
– Ні, – Юхим провів долонею по бороді, обтираючи вологу, – Амвросій Михайлович наказали сани подати. Оце чекаю.
– А він уже є? – Яків ступив на вичовганий ґанок й обстукав чоботи.
– Аякже! Виходили. Казали, що незабаром поїдемо.
– Куди,