ПаÑтка Ð´Ð»Ñ Ñ€Ñ–Ð·Ð½Ð¸ÐºÐ°. Юрій Даценко
Читать онлайн книгу.
здогадався Яків. – Гасу мені купив?
– Аякже! Під дверима поставив!
– Молодець, – Яків скуйовдив кучму малого. – А чи не буде у Марти на вечерю її знаменитого борщу?
– Буде! – Йоська просто заіскрився щастям.
– Тоді тягни миску борщу та все, що є в меню на вечерю. Я просто помираю з голоду, хтозна, чи й до дверей дійду! – Яків розгорнув було записку, та тієї самої миті вхідні двері розчахнулися й на порозі постав Архип Большаков.
У сінешньому теплі скельця його окулярів геть запотіли, і він заходився протирати їх сумнівної чистоти носовичком. Примружені короткозорі очі здавалися безпомічно маленькими на великому, поцяткованому вічним ластовинням круглому обличчі.
Статура Большакова цілком відповідала його прізвищу – чоловік і справді був нівроку опасистий, що, проте, ніяк не позначалося на його здоров’ї. Архип не страждав на задишку чи пришвидшене серцебиття, що постійно супроводжує огрядних людей, і взагалі, окрім поганого зору, не мав жодних вад, тож своїми добрячими шістьма пудами особливо не переймався.
– Архипе! – Яків ступив на світло й опинився у міцних обіймах приятеля.
– От добре, що я тебе зловив! – Большаков видобув звідкілясь із надр пальта пляшку шампанського та ще якийсь ароматний пакунок і вручив усе це Якову. – Чому ти не написав у своїй цидулці, коли вдома будеш? Таку подію належить відсвяткувати!
– Яку подію? – з кухні вистромився зацікавлений Йоська й одразу ж отримав щигля від Большакова.
– Багато будеш знати…
– Неси вечерю, й усе дізнаєшся, – Яків повів було Большакова нагору, але той, видобувши зашмуляного гаманця, простягнув Йосьці кілька монет і попросив:
– Усе, що замовляв пан Ровнєр, зроби двічі, решту можеш залишити собі як компенсацію за щигля.
Йоська просяяв і вмить забув про носа.
Для потреб пожильців на загальній кухні завжди готували обіди й вечері (щоправда, вартість останніх уже не входила в оплату за постій), і саме цим Моше Розенберг завойовував їхню прихильність, позаяк ціни були помірними, а Марта готувала, «як для своїх».
Приятелі піднялися нагору, де Большаков мало не перекинув бляшанку з гасом, котру Йоська прилаштував під дверима Якової кімнати.
– Уважай, а то вечерятимемо при свічках, як закохана пара. Гадаю, твоїй Оксані це не надто сподобається.
– Ет, – Архип махнув рукою.
– Що трапилось? Знову посварилися?
– Та все те саме, – невдоволено пробурчав Архип. – Де в тебе тарілки?
– У буфеті візьми, – Яків заправив лампу й узявся розглядати етикетку на пляшці шампанського.
– Ти розумієш, – Архип мусив виговоритися, аби незабаром, хвилин за десять-п’ятнадцять, знову стати самим собою – балакучим добряком, – знову затіяла сварку, що, мовляв, з мого апарата ніякої користі, що лише гроші на вітер… А який же це вітер? – Чоловік дістав із кишені піджака кілька фотокарток і обома руками, наче малу дитину, подав Якову.
Архип фанатично захоплювався фотографією, ладен