Грішна. Тесс Герритсен
Читать онлайн книгу.
відвідувала рідних на Кейп-Код. Так Мері Климент сказала.
– Тоді треба обшукати територію. Негайно.
– Чому? Що ми шукаємо?
– Новонародженого.
Схоже, це надзвичайно вразило Ріццолі. Вона пополотніла й витріщилася на Мору. Тоді перевела погляд на тіло Камілли Маджіннес, яка лежала на столі.
– Але… вона була черницею.
– Так, – відповіла Мора. – І нещодавно народила.
5
Коли Мора вийшла з роботи, знову йшов сніг. Ніжні мереживні сніжинки кружляли білими метеликами, м’яко сідали на припарковані автомобілі. Сьогодні вона вже була готова до негоди і взула поношені напівчобітки з рифленими підошвами. І навіть так все одно була вкрай обережна, перетинаючи паркувальний майданчик, – ковзала на притрушеній снігом кризі, готова до можливого падіння. Нарешті діставшись до свого авто, Мора з полегшенням зітхнула й почала шукати ключі в сумочці. Так зосередилася на цьому, що не звернула уваги на те, як поблизу з грюкотом зачинилися дверцята іншого автомобіля. Лише почувши кроки, розвернулася до чоловіка, який нині наближався до неї. Він зупинився за кілька кроків, мовчки. Просто стояв і дивився на неї, ховаючи руки в кишенях шкіряної куртки. Сніжинки осідали на білявому волоссі, застрягали в охайно підстриженій бороді.
Він подивився на її «Лексус» і сказав:
– Я так і зрозумів, що це твій. Завжди в чорному, завжди тяжієш до темної сторони. І чиє ж іще авто буде таке доглянуте?
Мора нарешті повернула собі здатність говорити. Голос був хрипкий. Чужий.
– Що ти тут робиш, Вікторе?
– Схоже, тільки так я мав змогу тебе нарешті побачити.
– Влаштувавши засідку на парковці?
– То он як ти це бачиш?
– Ти сидів тут, чекаючи на мене. Я б сказала, що це засідка.
– Ти не дала мені вибору. Так і не перетелефонувала.
– Не мала нагоди.
– Не лишила свій новий номер.
– Ти про нього не питав.
Він подивився на сніг, що сипався з неба, мов конфеті, й зітхнув.
– Що ж. Усе як у давні часи, правда ж?
– Надто схоже на давні часи.
Вона розвернулася до автівки, натиснула на кнопку. Замок клацнув.
– Не хочеш дізнатися, чому я тут?
– Мені треба йти.
– Я прилетів аж у Бостон, а ти навіть не питаєш навіщо.
– Гаразд, – подивилася вона на нього. – Навіщо?
– Три роки, Моро.
Віктор підійшов ближче, вона відчула його запах. Мило й шкіра. Сніг, що тане від тепла тіла. «Три роки, – подумала вона, – а він майже не змінився. Так само по-хлопчачому схиляє голову, зморшки від сміху в кутиках очей ті ж самі. І навіть у грудні його волосся здається вицвілим на сонці, не штучно вибілене – це чесні біляві пасма від багатьох годин, проведених надворі». Віктор Бенкс наче випромінював свою власну силу тяжіння, і вона була так само підвладна їй, як усі інші. Відчула, як її знову тягне до нього.
– Невже ти жодного разу не замислювалася