Я захищу тебе…. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
і їм довелося повірити жінці на слово. Потім роздивлялися гроти і навіть побували в одному з них.
– Ти б хотів тут пожити хоча б з рік? – запитала Кіра.
– З тобою – хоч усе життя! – відповів він.
– Ну й жарти в тебе!
– Я не жартую, – сказав він, але Кіра не почула цих слів – шум морських хвиль, які з силою билися об скелі, заглушив їх.
По дорозі до готелю стомлена Кіра задрімала, поклавши голову хлопцеві на плече. Кирило сидів у незручній позі, але терпляче все зносив, даючи змогу дівчині трохи перепочити. Коли автобус зупинився, їм повідомили, що останні два дні вони проведуть на березі моря в наметах.
– Де саме? – спитала Кіра.
– У бухті Кохання, – відповіла екскурсовод і уточнила: – Це поблизу селища Рибальського.
– Зрозуміло, – сказала Кіра і стиха шепнула Кирилові: – Можна подумати, що я знаю, де це селище.
– Бухта схована від стороннього ока і до неї не так просто дійти. Є два шляхи, якими можна дістатися до бухти Кохання, – продовжила екскурсовод. – У вас є унікальна можливість обрати шлях до неї за своїм бажанням. Можна дістатися туди на катері. Інший шлях – непростий.
– А ми – студенти, тому не обираємо легких доріг! – крикнув хтось із хлопців.
– Якщо є бажання подертися на валуни, пройти вузенькою доріжкою над прірвою – будь ласка!
– Є! – відповіли студенти в один голос.
– Гаразд! – погодилась жінка. – Тоді вам дадуть провідника, а ви будете нести важкі наплічники. І не забувайте, що взуття має бути зручним, щоб не ковзало по камінню, – продовжила екскурсовод, але молодь її вже не слухала.
Бухта Кохання
На околиці селища Рибальського екскурсовод познайомила студентів із провідником, молодим загорілим юнаком, попрощалася і наостанок сказала: «Ідіть уперед – і буде вам щастя!» Дорога до бухти Кохання виявилася й справді нелегкою. Мандрівникам доводилося забиралися на великі валуни, відтак спускатися донизу. Щойно вони долали один із них – перед ними неодмінно поставав наступний. Кирило розчервонівся, з нього стікав піт, але він весь час тримав за руку Кіру, допомагав їй дертися на непіддатливі валуни, спускатися з них. Коли, здавалося, найважче випробування було позаду, перед ними виникла вузенька стежинка, яка розділяла відполіровані скелі від прірви.
– Матінко рідна! – промовила одна з дівчат і злякано заплющила очі.
– Не такий страшний чорт, як його малюють! – вигукнула Кіра. – Я піду перша за провідником!
– Я за тобою! – сказав їй Кирило.
Вона помітила хвилювання хлопця. Не факт, що він боявся висоти, але Кірі імпонувала його рішучість і вона підморгнула йому й підбадьорливо усміхнулась. На вузькій доріжці Кіра поглянула на Кирила. У нього все обличчя було залите потом.
– Як ти? – спитала вона, подумавши, що він і справді боїться висоти.
– Усе гаразд, – хрипкуватим голосом відповів він.
– Тримайся! Все буде добре!
– Я знаю.
Коли