Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк
Читать онлайн книгу.
поквапливим, більш нервозним, ніби хтось хутко крутнув землю навколо осі, як шкільного глобуса, і вона так і не може зупинитися, повернутися до свого попереднього ритму. Ні, його Мариля в юності була зовсім не такою, як тепер Геля, Ванда та Юстися. Він і покохав свою Марильку не так за вроду, як за добропорядність, поступливість та розсудливість. Це вже потім вона характер показала. Іноді такого перцю йому задавала, що тільки встигай голову затуляти. Але ж хіба він того не заслуговував? Заслуговував, холера ясна. Бо всяке бувало, а він не святий. Але в руках доброї жінки й чоловік кращим стає. Тож ні разу не пошкодував, що вибрав саме таку дружину.
Перед полуднем до готелю повернувся Роман Савицький. Без капелюха (він не взяв його ще тоді, коли виходив із номера в супроводі поліції), у розстебнутому пальті, з розхристаним шаликом і в заляпаних багнюкою мештах. У ньому годі було впізнати того щасливого імпозантного франта, який тільки-но вчора рано-вранці заходив до холу із величезним оберемком троянд. Тоді Ян Ковальський давав йому сороківку з малесеньким хвостиком, а тепер Савицький здавався на років двадцять старшим – обличчя ніби десь загубило свою аристократичність, посіріло, взялося чорною щетиною, плечі втратили гонорову окресленість, опустилися, очі червоні, мабуть, від безсоння, і сивина за добу погустішала, перекинулася зі скронь на всю голову.
«Видно, страждає чоловік, тяжко страждає, а може, ще й карається за щось, – подумав Ковальський. – Цікаво, хто він – поляк чи українець? Ім’я можна вимовляти і як Ро́ман, і як Рома́н. Прізвищ на «ський» і серед української шляхти чимало, особливо на східних кресах».
У грудях Яна Ковальського раптом ворухнувся жаль. Навіть не жаль – так собі маленьке жаленятко. Він спробував хутенько вирвати й відкинути його, як ото реп’яха від напрасованих штанів. Але воно не відривалося – муляло, шкрябало й потроху розросталося. І чого б це? Де воно взялося? Хто Ковальському цей дженджуристий шляхтич зі східної провінції? Яке йому діло до його проблем? Пожив чоловік кілька днів у готелі та й поїде собі додому, і ніколи їхні дороги більше не перетнуться. Хай дякує долі, що відпустили його. І добре, що в поліції є люди розумніші за того задерикуватого папуасоподібного Симочка.
За роки служби Ян бачив багато і грішників, і безневинно звинувачених у гріхах. Визначити з першого погляду, хто є хто, неможливо. Люди вміють прикидатися, лицедіяти, натягати маски, дехто навіть по кілька. Він це знав і тому ніколи не піддавався першим враженням, не дозволяв почуттям брати гору над логікою. Скидання масок – не справа звичайного поліцейського. Це мають робити інші, в іншому місці. А він чинив так, як мав чинити за службовим обов’язком та інструкцією. Нічого особистого, жодних власних симпатій та антипатій.
Що ж сталося цього разу? Він став іншим, бо перестав читати поліцейські інструкції? З віком прийшла досі не властива йому сентиментальність? Чи це тому, що на мить, лише на одну коротесеньку мить, уявив на місці тієї дівчини свою Гелю? Але