Каїн і Авель. Джеффри Арчер
Читать онлайн книгу.
смерті його батька упали в ціні акції його фінансової установи. Вільям реінвестував цю суму через три місяці, непогано заробивши на цьому.
Бабусі були вражені цим вчинком і дозволили Вільяму продати свій старий велосипед і придбати собі новий. На прохання онука бабуся Каїн вклала його залишковий капітал у компанію «Стандарт ойл» у Нью-Джерсі. Ціна нафти, як стверджував Вільям, могла тепер лише зростати, після того як пан Форд продав більше мільйона автомашин «моделі T». Він ретельно нотував свої фінансові операції аж до свого двадцять першого дня народження. Якби до того дожили його бабусі, вони б пишалися підсумковим записом у правій колонці з позначкою «Активи».
У вересні 1915 року, після безтурботного літнього відпочинку в родинному маєтку в Гемптоні, Вільям повернувся до школи в Сейрі. Там він став шукати серед учнів для змагання когось старшого за себе. За що б підліток не брався, він ніколи не був задоволений собою, поки не досягав найкращих успіхів, а його однокласники не могли створити йому конкуренцію. Хлопець почав усвідомлювати, що більшість людей із привілейованих родин, таких як його, не мали потреби з кимось конкурувати і що жорсткіше суперництво можна було знайти серед тих, хто не народився з його привілеями. Він навіть замислювався, чи не ліпше було б бути знедоленим для кращого стимулу.
1915 року школу в Сейрі захопила лихоманка колекціонування етикеток із сірників. Вільям спостерігав за цією маною упродовж кількох днів, але не приєднувався до неї. За два тижні етикетки міняли господарів за кілька центів, хоча ціна рідкісних екземплярів сягала й п’ятдесяти. Іще тиждень Вільям вичав ситуацію, і хоча він не надто прагнув стати колекціонером, усе ж вирішив, що настав слушний момент стати дилером.
Наступної суботи він навідався до компанії «Левітт і Пірс», одного з найбільших постачальників тютюнових виробів у Бостоні, а по обіді з’ясував імена й адреси всіх основних виробників сірників в усьому світі, звертаючи особливу увагу на ті країни, які не воювали. Він уклав п’ять доларів у поштовий папір, конверти й марки і написав листа голові чи президенту кожної компанії зі свого списку. Його послання було простим і лаконічним, незважаючи на те, що довелося по кілька разів переписувати текст:
«Пане голово!
Я – пристрасний колекціонер сірникових етикеток, але не можу дозволити собі купити їх усі. Мої кишенькові гроші складають лише один долар на тиждень, але я додаю марку та три центи, щоб довести, що серйозно ставлюся до свого хобі. Мені незручно турбувати вас особисто, але назва вашого підприємства була єдиною, яку я міг знайти, щоб звернутися з таким проханням.
З повагою, Вільям Каїн (9 років)
P. S. Ваші етикетки – мої улюблені».
Упродовж двох тижнів Вільям отримав відповіді на п’ятдесят п’ять відсотків своїх листів, в яких містилися сімдесят вісім різних етикеток. Майже всі його кореспонденти також повернули трицентові марки, як він і передбачав.
Вільям