Каїн і Авель. Джеффри Арчер
Читать онлайн книгу.
однак, починала відчувати тривогу щодо обох чоловіків її життя.
– Вставай, малий! Підіймайся, шмаркачу!
Один із солдатів гепнув прикладом рушниці в ребра Владеку. Той одразу ж сів і поглянув на свіжонасипані могили своєї сестри та барона, перш ніж обернутися до солдата.
– Я буду жити для того, щоб вас повбивати, – сказав хлопець польською. – Це мій дім, і ви насвинячили на моїй землі.
Солдат плюнув на Владека й підштовхнув його до фронтону замку, де слуги, які вижили, чекали своєї черги. Владек був вражений тим, що побачив, болісно міркуючи, що ж станеться з ним самим. Він був змушений стати на коліна й схилити голову. Відтак відчув тупу бритву, що дряпала йому голову, і його густі чорні кучері впали на траву. Десятьма кривими порухами, наче стригли овець, роботу було завершено. З голомозою головою хлопець отримав змогу вдягти нову одежу – сіру сорочку та штани. Владеку вдалося приховати срібний браслет у п’ятірні, коли його брутально штовхали до шеренги в’язнів. Тепер, коли вони всі стояли там із номером замість імен, чекаючи зі страхом, що ж діятиметься далі, Владек почув якийсь дивний звук десь віддалік. Відчинилися великі залізні ворота, і в них заїхала конструкція, якої хлопець зроду-віку не бачив. Це був великий транспортний засіб, але не запряжений конями чи волами. Усі бранці здивовано повитріщалися на пересування дивного об’єкта. Він зупинився, і вояки погнали туди невдоволених арештантів, змушуючи їх стрибати через борт.
Потім шарабан без коня розвернувся й подався назад, проїхавши крізь залізну браму. Ніхто не наважився щось сказати. Владек сидів у задній частині вантажівки та споглядав назад на замок, поки його спадок не зник із очей.
Процесія проїхала через усе село Слонім. Владека вельми цікавило, як цей автомобіль працює, але ще більше він хотів дізнатися, куди вони прямують. Він упізнав дорогу, знану ще зі шкільних років, але його пам’ять притупилася роками у підземеллі, й він більше не міг згадати, куди вона тягнеться. За кілька миль вантажівка зупинилася, й усіх вигнали на місцеву залізничну станцію. Владек був там лише один раз у своєму житті, коли вони з Леоном приїжджали туди зустрічати барона з його поїздки до Варшави. Начальник станції тоді привітав їх, коли вони зайшли досередини. Цього разу їх ніхто не вітав.
Бранцям наказали розміститися на платформі й дали козячого молока, капусняку і чорного хліба. Із двадцяти п’яти слуг, які раніше стали в’язнями у підземеллі, вижили дванадцятеро: десятеро чоловіків і дві жінки. Владек узяв на себе відповідальність розділити скупий харч між ними. Він припустив, що їх змусять чекати потяга, але впала ніч, і довелося спати просто неба. Це був рай порівняно із підземеллям. Владек дякував Богові, що погода ще була лагідною.
Увесь наступний день вони чекали потяга, а той так і не з’являвся, після чого настала ще одна безсонна ніч, холодніша за попередню. Коли прийшов ранок, вони все ще чекали. Нарешті ешелон прибув на станцію.