Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
емоцій.
Добре, що мій кабінет звуконепроникний.
Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.
– А мама? – запитала вона безнадійно.
Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!
– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.
Тоді я не витримав:
– Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?
– Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.
І замовкла.
– І шо? – обережно запитав я.
– І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!
– Що? – я не зрозумів.
– Пішли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пішла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!
У мене сильна воля. По-іншому не можна. Я встиг зупинити свій сміх, перш ніж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-сміх, вона побачила моє серйозне співчутливе обличчя – і стала сміливішою:
– Я була в чоловічій лазні, розумієте! І як я після… після цього – як я признаюся?
І вона заридала-заголосила знову, а я сидів над нею, як скеля над морем, не міг сміятися, але сльози з моїх очей котилися градом…
У цілому історія закінчилася щасливо. Дивовижний клубок, сплетений поколіннями перевертнів і одним моїм недобросовісним колегою, пощастило, хоч і не без зусиль, розплутати. Звичайно, за півтора роки тваринного життя хлопчик дуже змінився і потребував допомоги дефектолога. Дівчинку, яка звинувачувала себе, батьки відправили в пансіон, і не думаю, що там їй було гірше, ніж удома.
До речі, зовсім недавно бачив її. Їй уже шістнадцять, вона покрасивішала, уміло користується косметикою, зі смаком одягнена, мило кокетувала з якимось студентом у міському парку… А проходячи повз, вона, звичайно ж, зробила вигляд, що вперше мене бачить.
Письменник[3]
Клавдія Василівна викликала мене до себе в кабинет і дуже суворо запитала:
– Це що таке?
На столі перед нею лежав мій зошит з російської мови. Він давно закінчився, і на останній сторінці я написав дещо від себе. Усього декілька рядків.
– Це що таке, я тебя питаю?!
– Зошит, – сказав я і почервонів.
– Бачу! А в зошиті що?
І вона розгорнула останню сторінку:
– «Одного ранку капітан Залізне Око вийшов на палубу свого космічного крейсера…» Що це? Де ти це прочитав?
– Ніде, – зізнався я, тому що викрутитися не було можливості. – Я це сам придумав.
– Сам?! Придумав та написав?
З її голосу я зрозумів, що зробив щось жахливе.
– Ну!
© Марина та Сергій Дяченки, 2009