Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
щогодини…
– Ти втекла від батька?
– Ні… Я ще не навчилася тікати від нього, але коли-небудь навчуся…
– Але він знає, що ми разом?!
– Так… Він знає.
– Значить, нам треба ховатися?
– Я ще не навчилася ховатися від мого батька… Навіть коло, накреслене Ножем Забуття, більше не допомагає…
– Значить…
– Це мій батько звелів мені принести тобі скло.
– Як?!
– …нічого не знала про тебе, не знала, що з тобою, не знала, де ти… Батько замкнув мене.
– Як…
– …А потім він сказав, що тебе збираються вбити і що коли я хочу – можу віднести тобі скло, яке відведе тебе від смерті… – вона щасливо розсміялася. – Чи хочу я… Якщо я хочу…
– Ти встигла в останню мить, – сказав Юстин, насилу переводячи подих. – Але потім… куди ти зникла потім?
– Тисячу разів на день я говорила йому, що рано чи пізно втечу знову.
– Утекла?
– Я тепер буду з тобою… завжди. Він дозволив.
– Що?!
– Він дозволив. Він сказав: нехай. Він сказав, що ти йому подобаєшся.
– Скажи ще…
– Він дозволив. Ми будемо разом.
– Не вірю, – бурмотів Юстин, а тепле сонце розпирало його груди, штовхалось у ребра. – Не вірю… Нарешті…
Над землянкою гуляв вітер. У маленькій глиняній печі тьмянів жар.
Юстин топив грубку всю ніч. До ранку в землянці було мокро і душно, а вітер, який вривався в щілини, перетворювався на пару.
– Тепер треба думати, де жити, – сказав Юстин винувато. – Якби ми могли повернутися до діда… Але ми не можемо. Князь…
– Вухатий?
– Ні, – сказав Юстин, відчуваючи незручність від того, що Аніта нічого не знає і доведеться їй, виявляється, пояснювати. – Новий князь… його ім’я Арунас, раніше він був ковалем…
І він розповів їй усе, що сталося з тієї миті, як на їхній із дідом двір заявилися вершники на високих конях, і до останнього випробування – їхні з Арунасом скачки на шкапах.
– …Знаєш, як верхівці заганяють до смерті будь-яку тварину, що її вдасться осідлати? Ось так і ми мусили… Він нахльоскував і шпорив…
Юстин розповідав, смакуючи, як здивується Аніта, дізнавшись, у чому насправді полягало випробування Звора – проте розповідь його якось сама собою обірвалася в тому місці, де вмираючий кінь Арунаса впав.
– І він переміг? – запитала Аніта. – А кінь упав?
– Упав, – сказав Юстин, уже розуміючи, що не розповідатиме далі, і розуміючи чому. – Він переміг і… став князем. А я втік, бо всіх інших бастардів Звор звелів убивати…
Аніта замислилась. Юстин розумів, що збрехав їй ні з того ні з сього. Просто, щоб не розповідати про нічну зустріч із її батьком. Про їхню розмову. Про червоний шовковий прапорець.
Чи любила б Аніта людину, в чиїй душі чужою рукою залишено шматочок червоного шовку? Може, дарма він приховав правду?
Може, Аніта запитає зараз – але чому ж ти був у князівських покоях, коли я принесла тобі скельце?
Вона не запитала. Думала про інше:
– Князь