Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
полководці. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломі, не побачить, як він проноситься перед своєю армією – не стадом шмаркатих хлопчаків, а справжньою армією! – і вигукує слова, дзвінкі та гарячі, слова, від яких мурашки біжать по шкірі, від яких кожен солдат відчуває себе безсмертним…
Він проковтнув слину.
Усе життя він голодуватиме і ховатиметься, порпатиметься в землі, удобрюватиме плодові дерева, продаватиме яблука і вишні.
Може, власноруч викопавши собі могилу, він безповоротно зламав щось у своїй долі? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловіком – і з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через ліси списів подивитися на Вухатого Звора?
– За чим ти зажурився? – запитала Аніта.
– Скажи, – повільно почав Юстин, – а твоє скельце… Чи немає іншого такого, тільки щоб переноситися – звідси? Куди захочеш?
– А куди б ти хотів?
Юстин мовчав.
– Такого скельця немає, – задумливо сказала Аніта. – Поки що – немає… Але ти не сумуй!
Перед світанком вони пішли в поле, і Юстин навчив її приманювати ельфушів.
У травні, в пору цвітіння, ельфуші запилюють плодові дерева краще за бджіл і джмелів. На дереві, де по весні пустували ельфуші, виростають яблука завбільшки з диню та вишні розміром із яблуко; якщо садівник умілий і не ледачий, якщо вчасно підіпре гілки рогатками – за урожай з одного тільки дерева можна буде накупити хліба на цілий місяць. Багаті городянки просто божеволіють, варто їм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що гігантські ці фрукти допомагають від жіночого безпліддя.
Улітку ельфуші в саду небажані. Ламають гілки, псують яблука, вигризаючи на зеленій шкірці великі й маленькі сердечка. Ловити ельфушів – собі дорожче: вони братолюбні й мстиві й за одного зловленого одноплемінника можуть підпалити сарай, а то і хату. Значить, завдання розумного садівника – відвадити літунів від саду, заманюючи в інше місце, наприклад, на квітучу липу, або на ромашкове поле, або ще кудись, де є чому тішити око.
Для приманювання ельфушів, пояснював Юстин Аніті, найкраще годиться дитина років до шести-семи. Відчувши в полі малюка, ельфуші злітаються, як на мед: розсідаються навколо малюка на квіти і на гілки, складають прозорі крильця – і заводять начебто бесіди, тобто дорослому здається, що це просто низка мелодійних звуків, віддалено схожих на людську мову, але Юстин чудово пам’ятав, що, коли він був маленький і сидів отак у колі тендітних різнокольорових створінь, мова ельфушів здавалася йому цілком осмисленою, хоча й одноманітною. Вони нескінченно повторювали щось на кшталт: «Гар-рно… Хлоп-чик… Бути гар-рним хлопчиком – гар-рно…», повторювали то хором, то поодинці, на різні голоси і з такими різними інтонаціями, що маленький Юстин готовий був слухати їх годинами…
Коли йому виповнилося вісім, ельфуші втратили до нього інтерес, але дід скоріше зрадів, ніж засмутився. Він сказав: ти зовсім великий… І навчив виманювати ельфушів із літнього саду манком.
І