Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
я вже отримав би імперський паспорт… І я його отримаю!
– Що вона базікала щодо екскурсії на «Метрополію»?
– Сьогодні була екскурсія.
– Як! А…
– Я не їздив.
– Чому? Вони не мали права тебе не пустити!
– Я не збираюся з ними сперечатися. Мені плювати на їхні жалюгідні екскурсії. Через двадцять років я буду підданим Імператора!
Після цих слів Кирило відвернувся до стіни, і розмова стала неможливою.
Досі тільки вони двоє з усієї групи не заявляли на підданство. Але тепер Ванесса зламалася.
– Я хочу жити, як вони, – зізналася вона пошепки в університетському парку, стискаючи і розтискаючи гострі кулачки. – Щосили, повнокровно, насичено… на розрив. Заради ідеї чи заради науки, або… все одно. Робити щось найкраще, серед найталановитіших…
– Ти уяви, яка у них конкуренція, – сказав Артем. – Вони там усі – найкращі. Уявляєш, як треба зі шкіри геть пнутися, щоб чогось серед них досягти!
В зеніті пливла «Метрополія», освітлена низьким сонцем.
– Подай заяву, – сказала Ванесса, і її губи блищали, ніби намазані медом. – Мені здається, у тебе є шанс.
– Чому?
– Ти… щось у тобі є. Ти, може, і не найкращий студент потоку, але ти… особливий.
– Я?
– А ще у них є спеціальна програма для молодих сімейних пар, – прошепотіла Ванесса і потяглася до Артема солодкими губами. – Значить, двох відповідних візьмуть легше, ніж когось одного…
Артем відсторонився. Йому подобалася Ванесса, але зведення їх відносин у ранг «сімейних» здалося йому недоречним поспіхом.
Підсвічений низьким сонцем корабель «Метрополія» був палево-рожевим, як найцінніший сорт дерева. На вулиці Другої Столиці запала ніч; хтось зустрічав її в окулярах для кіно, хтось працював, хтось читав. Хтось кохався, хтось ридав над ввічливою відмовою: «Ваша кандидатура уважно розглянута імперською службою імміграції. На жаль, в даний момент Імперія не має можливості прийняти вас у число підданих Його Імператорської Величності»…
Артем ішов вузькою міською стежкою. Підошви його черевиків, розпізнавши покриття як «пішохідне», витончились, утворюючи ілюзію ходьби босоніж.
– Газон, – сказав він уголос і відчув траву під ногами. Раніше його туфлі були налаштовані на голосову команду «Трава», але в університеті йому пояснили, що на молодіжному жаргоні це звучить як непристойна лайка.
Технологія «суголосного взуття» прийшла на Варту з орбіти двадцять років тому. Якби не імперські програмісти і біохіміки, Артем крокував би зараз бетонною смугою, завантаженою колісним транспортом, і на ногах у нього були б гумові шльопанці…
Утім, хто сказав, що людина в гумових шльопанцях не може бути щасливою?
Артем сів на плетену лаву і витягнув ноги. У проміжках між гіллям засвічувалися вікна – люди поверталися з роботи. Або прокидалися після денного сну. Чи просто гнали від себе темряву, хоча відтоді, як над планетою зависла «Метрополія», ночі стали відчутно світліші…
Вікна,