Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з’ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми. Хай навіть Балазар визнавав, що Едді – кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.
З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. А так… дві години… він подумав, що Балазар все-таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.
Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.
Вони вабили його до себе.
Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці – неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.
Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.
Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, у кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.
«Мені треба піти. – Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. – Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.
«Чому? – спитав Едді. – Чому ти йдеш?»
– Що таке? – спитав його один із митників. – Ти зненацька так перелякався.
Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.
Він озирнувся через плече, і митники теж подивилися. І не побачили нічого, крім глухої білої стіни, обшитої білими панелями з проробленими в них отворами для притлумлення звуку; Едді побачив двері – як завжди, за три фути від себе (тепер вони були в стіні кімнати, рятівний люк, якого не бачив ніхто з допитувачів). Його поглядові відкрилося більше. Він побачив, що з хвиль вилазять якісь істоти, створіння, що наче зійшли з екрана, на якому демонструвався фільм жахів – з трохи переконливішими спецефектами, ніж вам хотілося б, настільки переконливими, що все здається справжнім. Схожі на мутантів – покруч креветки, омара і павука, – вони щось белькотіли, дуже дивне й моторошне.
– У тебе що, глюки? –