Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, – відповів Макдональд. – Вона остання?
Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес-класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.
Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.
Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.
– Гаразд, – сказав Макдональд, – хлопці, зупиніться он там.
– Ми офіцери федеральної митної служби, сер…
– Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті – мій підопічний. Щойно він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. – Він кивнув Дірові. – Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.
– Я не проти, – відповів Дір.
Макдональд грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:
– Виходь, друже! Більше я не проситиму!
Відповіді не було.
– Хай буде так, – сказав Макдональд. – Починаємо.
До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»
Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.
– Бля, – сказав Едді.
– Зараз нічого не вдієш, – пролунав хрипкий голос стрільця. – Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?
– Тільки від своєї власної, – відповів Едді.
Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».
– Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, – сказав Едді. – Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.
Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.
– Мабуть, краще я сам…
– Зажди.
Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.
Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?
Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.
– Готово, – сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв