Казки. Зірка Мензатюк
Читать онлайн книгу.
ми – як здивовані очі.
– Я цвіту білими перлами, – забриніла на це конвалія.
– А я – блакитними вітрячками, – залепетав барвінок.
– А я граю на дзвінкій сурмі! – подав голос жовтий нарцис.
– А я, а я! Таж я цвіту райським цвітом! – зашуміла рожева райська яблунька біля фонтана.
– А я, – сказав на це дощик, – зацвіту парасольками!
Закрапав – і справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки, усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках.
Вийшла веселка в небо, задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.
Іди, іди, дощику!
Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки нема як їх взути: сонячно, сухо, ніде ні калюжі. А дощ іти не спішить. Дрімає собі у хмарині, в тій, що зачепилася за верхівку найвищої тополі.
Оглянув Василько чоботи, приміряв та й подався надвір до тополі.
– Дощику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити!
Дощик ліниво глянув додолу.
– Не піду. Ще подрімаю.
Вернувся Василько ні з чим. Ходить по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці, які сестра Мирося посадила, посхиляли головки, зів’яли. Знову побіг Василько до тополі:
– Чуєш, дощику! Миросині чорнобривці сохнуть. Поможи, полий!
А дощеві на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Але неохота…
Що з ледарем удієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут ластівка сіла біля вікна.
– Ой, натомилася, – каже. – Ліплю гніздо, а всюди сухо. Мушу аж від річки мокру землю носити.
– Бідолашка, – пожалів її Василько. – І тобі треба дощу. Може, ще раз його покликати?
Прийшов та й знову гукає:
– Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно. В’януть бабусині помідори й капуста, в’яне квітник у Миросі, мої нові чоботи стоять без діла, все на тебе чекає!
– Добре, – погодився дощ. – Піду… коли-небудь.
– Не колись, а вже іди! – просить Василько.
Але дощ заплющив очі і спить собі далі.
Вертається хлопець, а на вулиці Мирося з подружками.
– Чого ти, Васильку, похнюпився? – питають малого.
– Не можу дощ покликати.
– Ой, чи ти ж умієш?
– Чому не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…
– Хіба так його кличуть? – засміялася Мирося. – Треба он як:
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
В полив’янім горщику.
Винесу на дуба,
Покличу голуба,
Голуб буде пити,
Дощик буде лити!
Миросині подружки побралися за руки та й собі заспівали:
Дощику, дощику припусти,
На бабині капусти!
Дощ почув, з-за хмари виглянув.
– Гарно ви співаєте! І танцюєте… Я теж так хочу!
Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки… Чорнобривці ожили