Зелений Змій, або Алкогольні спогади. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.до кухля ще кілька разів, поки пройшов тих пів милі. Тоді, здивовано помітивши, яку кількість пива я випив, та згадавши, як на пиві, що вже вистоялося, знов роблять піну, я взяв патичок та почав мішати, аж знов пиво спінилося по самі вінця.
Батько не помітив нічого: Зі спрагою спрацьованого хлібороба він спорожнив кухоль, повернув його мені, а сам знов пішов до плуга. Я спробував піти біля коней, але спіткнувся й упав їм під ноги проти блискучого лемеша. Батько з такою силою осадив назад, що коні майже сіли на мене. Батько казав мені потім, що якби коні ступили хоч на дюйм вперед, то леміш розпоров би мені черево.
Невиразно пригадую, що батько на руках одніс мене до дерев край поля й поклав там. Весь світ крутився та гойдався у мене перед очима. Мене занудило, та ще почала мучити совість, що допустився я недоброго вчинку.
Я проспав під деревами аж до вечора, і коли вже сідало сонце, батько розбудив мене. Я почував себе так погано, що ледве тягся додому. Я був знесилений, мене давила моя власна вага, в шлунку щось переливалося та підступало до горла й било в голову. Почуття було таке, наче мене налив хто отрутою. Та я й справді був отруєний.
Минали тижні та місяці, і я цікавився пивом не більше, як плитою в кухні, що об неї колись я обпікся. Дорослі мали рацію. Пиво не для дітей. Щоправда, дорослі не бояться його пити, та не бояться ж вони ковтати й пілюлі, і рицину. Що ж до мене, я чудово можу обійтися без пива. Так, до самого дня моєї смерті я зможу обійтися без нього. Але обставини призвели до іншого. У тому світі, де я жив, Зелений Змій чатував на кожному кроці.
Ніяк не можна було його уникнути. Всі шляхи вели до нього. Потрібні були двадцять років близького знайомства і товаришування з ним, щоб нарешті відчути приязнь до цього клятого плазуна.
IV
Вдруге зустрівся я із Зеленим Змієм, коли мені було сім років. Тоді мене підвела моя уява, страх був причиною всього. Ще залишаючись хліборобами, наша родина переїхала до ранчо в похмурій, сумній місцевості округи Сан-Матео, на південь від Сан-Франциско. У ті часи то була дика, некультурна країна. Часто я чув, як мати хвалилася, що ми належимо до давнього американського роду і що ми не емігранти, як наші сусіди, ірландці та італійці. На всю ту округу були лише одна-дві американські родини.
Одного недільного ранку я опинився на ранчо родини Морісеїв. Уже не пригадаю, як і чого я потрапив туди. Там зібралося багато молоді із сусідніх ранчо. Були там і старіші, які пиячили від самого ранку, а дехто – від учорашнього вечора. Ця родина була численна: мала багато струнких і рослих синів та дядьків; ходили вони у важкому взутті, мали великі кулаки та говорили грубими голосами.
Раптом поміж дівчат почувся лемент та вигуки: – Б’ються! Виникла метушня. Чоловіки повискакували з кухні. Два червонолицих, сивочолих велетні схопилися за плечі. Один з них був Чорний Мат. Усі знали, що забив він колись двох людей. Жінки приглушено кричали, хрестилися, боязко шепотіли молитви та затуляли обличчя руками, крадькома визираючи з-поміж пальців. Але інакше