Дерева на дахах. Олександр Вільчинський
Читать онлайн книгу.
не треба, – завжди зупиняю я її на цьому місці.
У сенсі професії я більше згадую старі фотоапарати. Як для Орка машини, так для мене – фотики! Бо ж за кожним з них також своя окрема історія. До речі, той мій найперший – «Чайка-2М» – ще донедавна десь валявся у селі на горищі, і я навіть збирався привезти його Джонові-молодшому замість іграшки, аж поки племінник вже не виріс із іграшок.
чайка-2м
Це й фотоапаратом назвати важко, така собі просто забавка на 72 кадрики, дитяча модель, татів подарунок на день народження, коли мені виповнилося дванадцять. Якраз той вік, як он тепер у Джона-молодшого, коли ми тільки-но почали цікавитися дівчатами, і кращого подарунка годі було й вигадати.
Для початку ми не придумали нічого кращого, як фотографувати дівчат через щілину у дощатій стіні шкільного туалету. Ідея, як для такого віку, не така вже й погана, але чи то щілинка була завузька, чи то ми забагато гамору створювали, бо все, що з того вийшло, – то лише скандал на цілу школу. Тата до директора викликали, а мама при всіх у класі лупила мене по руках лінійкою, чого я їй потім ще довго не міг пробачити ні як мамі, ні як педагогу. Та й фотоапарат, з формулюванням «поки не порозумнішаю», у мене одразу відібрали.
Проте порозумнішав я навіть швидше, ніж сам сподівався. Здається, десь за тиждень, не більше, коли у школі потрібно було сфоткати якусь урочистість, а наш шкільний фотограф Улян Іванович з похмілля засвітив єдину плівку. От тоді хтось і згадав про мою «Чайку-2М» на 72 кадрики, і послали мене бігом додому… А трохи пізніше, завдяки фотику, я і омріяний перший поцілунок отримав. Від прищуватої Галі з Гірки. Просто на фотографії, яку я зробив, не було видно жодного її прищика. Вона була на два роки старша і вже цілком дозріла дівка, з гарними стегнами, високими грудьми й довгою косою. Може, через ту Галю мені потім довгий час лише старші дівчата і подобалися.
Тепер уже, звичайно, все мало б бути навпаки. Після Праги й пляшки по голові мене жінки якось враз перестали цікавити. Нуль реакції. І коли це з’явилося, я навіть не злякався, мені стало просто байдуже… Мабуть, уся ця лажа справді від голови, хоча раніше мене хтось переконував, що від хребта. Хоча, з іншого погляду, ще начебто і ранувато до стариків записуватися, коли тобі тільки сорок два. І тільки ця думка мене дещо й бентежила, а ще звична ранішня ерекція, але то вже таке, швидкоплинне.
А от Анжелка взяла й не повірила, вона просто не повірила у те, що жінки мене вже не цікавлять. Я її фоткав, а вона мене цілувала. Не я її, а вона мене: «Чорна кішка у темній кімнаті»… Хто ж знав, що ця моя тема знайде таке продовження? А тепер я задумав нову персоналку в «Узвозі», і якщо кум допоможе мені (а хто ж іще допоможе, як не кум?), то це може бути найкраще, що у мене взагалі коли-небудь виходило. Темношкіра дівчинка і чорна кішка… Найважче було знайти кішку. З тих трьох фотографій, які мені поки що вдалися, – «Чорна кішка» й «Тітка Мартоха», – то це і є та третя, поки що без назви. Був, правда, ще «Котячий хвіст», точніше три хвости в одному, але також