Амаркорд (збірник). Наталка Сняданко
Читать онлайн книгу.
у спорідненій ментальності «старшого брата»: «Нє жалєю, нє заву, нє плачу».[7]
Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.
Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: «…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші»[8]. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?
Чи інший образ. «Встромляю в панну спис тюльпанний», – і це пише поет у кінці XX століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: «Ні подиху, ні слова поміж нами», а потім ще й задоволено завершує: «А я в траву щасливий упаду»[9]. Справді, як мало часом потрібно для щастя.
Іншому поетові потрібно ще менше:
«Принцесо! Швидше роздягнися!
Принцесо! Швидше на матрац!
Ну, все в порядку – понеслися:
Ерзац, ерзац, ерзац, ерзац».[10]
Щоправда, не всі сьогоднішні поети аж настільки позбавлені будь-якої романтики. Дехто все ще спромагається на дещицю ліризму, описуючи, наприклад, перший поцілунок:
«Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку —
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко».
Красиво? Не розслабляйтеся, для дівчини все це закінчується не так вже й солодко: «І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю»[11], – зізнається їй поет, і роби з ним, що хочеш. А якщо надворі ніч, додому далеко, а трамваї вже не ходять? От тобі і романтика.
Не набагато веселіша ситуація вимальовується, якщо спробувати визначити місце пристрасті в ієрархії поетичних цінностей. Дивіться самі: «Десь на дні мого серця»[12], – каже один український поет. Мало того, що на дні, то ще й невідомо де, так, ніби окуляри, які десь поклав і тепер не може знайти.
«Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка»[13], – сумнівається наступний. «Я кохаю Вас, Надіє», – починає свій вірш третій і закінчує його: «Ти таки не слухаєш мене, проститутко»[14]. Слухали б Ви, якби до Вас так зверталися?
Часом виникає сумнів, «при» страсті такий чоловік чи вже «по» страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: «Чого являєшся мені у сні?» Так, ніби вона винна.
Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється: «Являйся, любонько мені. Хоч в сні…»[15] І будь тут мудрий.
Одним словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Європейці давно позбулися цієї проблеми. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам'яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:
«На оченьки милої любки дивні
Я гарні складаю канцони
На устонька милої любки дрібні
Складаю
«Нє жалєю, нє заву, нє плачу» (Сєргєй Єсєнін).
«…чи кохання хотів що не торкане ще…» (Юрій Андрухович).
«Встромляю в панну спис тюльпанний», «Ні подиху, ні слова поміж нами», «А я в траву щасливий упаду» (Віктор Неборак).
«Принцесо! Швидше роздягнися!..» (Юрій Позаяк).
«Коли до губ твоїх лишається півподиху…», «І забуваю я, що вмію дихати…» (Грицько Чубай).
«Десь на дні мого серця» (Павло Тичина).
«Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка» (Юрій Андрухович).
«Я кохаю Вас, Надіє», «Ти таки не слухаєш мене, проститутко», «Проклинаю. Цілую. Мовчки» (Василь Стус).
«Чого являєшся мені у сні?», «Являйся, любонько мені…» (Іван Франко).