Чебрець в молоці. Наталка Сняданко
Читать онлайн книгу.
й упорядковані всі відповіді подруг, то зрозуміла, що це було дуже важливе листування і що бабця була б задоволена мною, якби мені вдалося зібрати його повністю. Я написала до бабциних подруг із проханням вислати мені її листи, і вони пообіцяли зробити це після своєї смерті, тобто попросити про це своїх рідних. Деякі з цих листів загубилися, але те, що вдалося відтворити, справляє враження, ніби ці троє жили в якомусь зовсім іншому світі, далекому від реальності, яка оточує всіх нас.
Я не знаю, чому вони раптом почали називати одна одну «фронтовими» подругами, адже жодна з них ніколи не мала нічого спільного з радянською армією, а тим більше з фронтами цієї армії. Вони радше протидіяли зусиллям цієї армії на власних таємничих і ще досі до ладу не досліджених приватних фронтах маленького галицького містечка. Моя бабця, як і три її подруги, була гінекологом, одним із найкращих у місті. Вона народилась у сім'ї греко-католицького священика, закінчила польську гімназію і частину студентських років провела у Відні. Мабуть, залишилася б там назавжди, якби не знайомство з дідом під час візиту до батьків. Коли почалася війна, бабця повернулася додому, і вони з дідом одружилися. Бабця перекваліфікувалася на військового фельдшера, але на фронт так і не потрапила. Те, що він зробив партійну кар'єру, врятувало їх обох, бо важко припустити, що ніхто не доніс про її нелегальну допомогу хлопцям із лісу, якою вона займалася протягом усіх воєнних і найгірших повоєнних років. Разом зі своїми фронтовими подругами, яких потім розкидало так далеко, вони організували домашній шпиталь у залишеній господарями хаті на околицях міста, де лікували важкохворих. Бабця ніколи не розповідала мені про це – не було про це нічого й у тих листах, які мені вдалося відшукати. Хоча, можливо, я просто не вмію відчитати це між рядками.
Кілька останніх днів я перечитувала Швейка, – писала бабця до своєї фронтової подруги з Донецька. – Не можу зрозуміти, що мені в ньому раніше так подобалося. Примітивний гумор, похапцем записані застільні анекдоти. І чи можна взагалі сміятися над такими речами, чи це у мене напад пуританства, а сміятися можна і навіть треба над усім?
Тепер я вже так ніколи і не довідаюся про те, як співіснували переконання діда і бабці у ті повоєнні роки, коли він робив партійну кар'єру, а вона ночами чергувала у підпільному шпиталі, де згодом, у 60-х, влаштували склад забороненої літератури, а ще пізніше, у 70-х, там відбувалися таємні хрещення і греко-католицькі богослужіння. Чи, можливо, переконання у них були спільними і все, що робив дід, можна вважати таким собі приватним саботажем, на який вони відважилися разом, щоб урятуватися від того, що відбувалося довкола, від пасивності й бездіяльності, на яку були б приречені, якби не дідова висока посада і певна доля безкарності, яку ця посада гарантувала. Я не уявляю, яких зусиль вартувало їм обом таке подвійне чи навіть потрійне життя, але можу зрозуміти небажання бабці говорити про ці речі. Адже розповідати – це переживати все ще раз, чіткіше бачити власні