Арахнофобія. Ю. В. Сорока
Читать онлайн книгу.
А задля дешевої сенсації мій шеф згодний бути щедрим. У мене лише кілька запитань, – Ярослав видобув портмоне й вихопив з нього десятку. – Тримай для початку.
Гришко взяв гроші і миттю заховав у лахмітті.
– Ти бачив когось щойно, перед тим як тут гримнуло?
– Двоє. Двоє мужиків. Спочатку бахнуло, потім вони вибігли з двору. Вони мене не бачили. Я вмію зробити так, щоб мене не бачили. Коли часто крутишся перед очима, більше проблем.
– Опиши їх.
– Молоді хлопи. Одягнуті у джинси й темні футболки, на одному, здається, лайковий піджак. Один коротко стрижений, другий патлатий, волосся чорне. Котрий стрижений, міцний дядько, чорнявий трохи дохліший. За парканом у них була машина. На ній поїхали.
– Якої марки авто?
Гришко сплюнув і знизав плечима.
– «Хонда», здається. Срібляста. Воно тобі потрібне? Ще трохи, й був би Богу душу віддав, покинь!
– То я вже сам вирішуватиму, – Ярослав видобув з портмоне ще десять гривень. Уважно поглянув на бомжа.
– Вчора кого тут бачив?
– Нікого! Казав уже. Підходжу – воно горить. Я зрозумів, що треба кігті рвати. Тут автомобілі самі по собі не загоряються.
Машина, чув, від'їздила. Не бачив її, темно було. На горищі спав… недалеко тут. Склянку всмоктав і заснув. Усе.
– Слухай, а ці люди, котрих ти бачив щойно, раніше ти не помічав їх тут?
– Ні.
– Ти давно тут?
– Третій год микаюсь. Як син помер, невістка швидко з хати викинула. Із зони відкинувся, а йти немає куди. От і бомжую.
– То, кажеш, не бачив тих хлоп'ят тут раніше?
– Не бачив. Не личаківські то урки.
Ярослав пожбурив недопалок у куток і звівся на ноги.
– Що ж, дякую на доброму слові. Йшов би ти звідси, чоловіче. Недобре тут.
– Поняв я, не вчорашній, – Гришка заховав до кишені другу десятку, швидко підхопив свою чималу клітчасту торбу й зник за купою мотлоху, звідки з'явився всього кілька хвилин тому.
Ярослав витяг мобільний телефон. Швидко натиснув кілька кнопок.
– Радіо-таксі, слухаю вас, – почув за мить мелодійний дівочий голос у слухавці.
– Доброго дня, прошу авто на вулицю Личаківську, – несподівано Ярослав згадав, що не знає своєї адреси. – Перекажіть водієві, щоб їхав до виїзду з міста, я зустріну.
Кілька секунд операторка про щось спілкувалася по радіостанції, після чого проспівала у слухавку:
– П'ять хвилин очікуйте, біла «Волга», – і почулися сигнали відбою. Ярослав зашпилив кобуру свого «гумостріла», який так і не знадобився, і почав обережно продиратися до виходу.
Розділ 6
Сивовусий водій таксі пильно оглянув дивного пасажира, але нічого йому не сказав. Очевидно, багаторічна праця за кермом таксомотора привчила його не ставити зайвих питань людям, які виглядали так, ніби в них пожбурили гранату.
– Не дивися так, – мовив до нього Ярослав. – Я заплачу за все.
– Адреса? – просто запитав водій.
Ярослав назвав адресу.
– Якомога