Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич
Читать онлайн книгу.
рукою на свій величезний стіл, завалений паперами, – там безлад: роботи вище голови! Прошу дуже! – І він зробив гостинний жест, запрошуючи гостя до круглого столика в кутку.
Певне – коли ж і обновити цей круглий столик, приміщений у кутку для міждержавних розмов «на рівній нозі», як не тепер?
А втім, коли вони всілися один біля одного при столику «на рівній нозі», запала пауза: обидва державні мужі, гість і господар, привітно поглядали один на одного, люб'язно посміхались і чекали, щоб почав другий.
З цієї паузи годиться скористати, щоб бодай коротко виповісти ті душевні хвилювання, які пойняли в цю хвилину кожного – і професора Грушевського і мсьє Енно.
2
Професор Грушевський був давній і відомий германофіл.
Саме німецьку націю він вважав чільною в минулому історичному процесі, саме їй визначав провідну роль рушія в подальшому історичному прогресі.
Щодо романської раси, то в своїх ретельних дослідженнях минулого професор не знаходив поважних показників зіткнення між нею та нацією українською. Тим-то в шуканні шляхів у прийдешнє він не бачив передумов для будь-яких реальних взаємин між Україною та Францією. Франція була собі десь там далеко, за двома хребтами гір, Карпатами й Альпами, – аж на краю євразійського суходолу. Українці у Франції, власне, не проживали, не залишалося там від попередніх поколінь і поховань, руїн чи будь-яких інших решток стародавньої матеріальної культури – так важливих для історіографа при визначенні генезису сучасності. Небагато французів проживало і на Україні, та й ті були елементом випадковим, сказати б – не історичним: учителі танців по жіночих гімназіях або агенти французьких підприємців, що розташувалися на українській землі, шукаючи найкращого прибутку на свій капітал. Вони, правда, споруджували пам'ятники сучасної матеріальної культури – фабрики та заводи, і навіть заривались глибоко в землю – видобуваючи різні корисні копалини, але поховання після них залишалися не французькі, а українські – загиблих у нужді українських заробітчан, та й пам'яткою жила хіба ще ненависть сучасних трударів – теж українських. Все це мало живило допитливість знавця минувшини.
Отож шляхи української нації та нації французької бігли собі в історичну далечінь неначе паралельно.
І враз – першою ластівкою жаданих прийдешніх взаємин майбутньої української держави з державами іншими – з'явився якраз посланець Франції.
Він прибув поспіхом. Отже, не було сумніву, що чогось потребував. А чого може потребувати Франція від України?
І голова Центральної Ради трепетав.
Мсьє Енно теж трепетав.
Адже був він ціле своє життя тільки звичайнісіньким комівояжером – спеціалістом по одеколону, пудрі та гігієнічних гумових виробах. До війни він спокійнісінько гендлював собі у Києві, як агент французької парфюмерної фірми «Коті» при київському «Юротаті», тобто – «Південно-російському товаристві торгівлі аптечними товарами». Коли почалася війна, в житті мсьє Енно сталася надзвичайна