Мідний король. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
казан і бандитське гніздо побіч кордонів Імперії.
Розвіярові снилося, що він полює на донного дракона.
Була ніч. Галера стояла в бухті, більше схожій на грот. Сіра скеля нависала просто над щоглою. Тут було так тихо, що поверхня моря здавалася залитою шаром сметани.
Розвіяр спав на палубі. Ніколи в житті йому не доводилося бачити донного дракона. Тепер, уві сні, тварюка уявлялася йому на тисячі ладів.
На «Лусці» було незвично порожньо. Більша частина веслярів вирішила провести ніч на березі, тільки деякі, сімейні й ощадливі, зостались на галері. Розвіяр спробував піти з рештою – буцім для того, щоб відпочити по-чоловічому, але Арві ворухнув бровами:
– Таж у тебе нема грошей, дурню. Та й малий ще. Сиди.
І Розвіяр пішов у трюм, але там було так парко, що він знову піднявся на палубу і ліг на голих дошках.
Він довго не засинав. Придумував – і не міг знайти причину, за якою капітану варт узяти його в похід за шкурами. Розвіяру хотілося бути переконливим; гаразд – нехай він молодий, але зате нічого не боїться. Йому можна платити менше, ніж решті. У перший похід взагалі можна не платить! Уже потім, коли Розвіяр себе покаже – тоді він стане до спілки, як інші. Він слабкий весляр – але в дорозі посильнішає…
Він засинав, і вві сні Арві погоджувався з ним. Кивав, плескав по плечу, казав: гаразд. Підеш із нами.
Свиснули в повітрі крила. Розвіяр розплющив очі, швидко сів: уві сні йому привидівся патрульний птах. Слабко світилось море, у бухту заглядав далекий половинчастий місяць. На реї, похитуючись, висів шкірястий мішок із двома сяйними очима.
Розвіяр закричав. Заворушилися в трюмі, хтось лайнувся. З каюти на кормі вийшов Лу – бадьорий, наче й не спав зовсім.
– Ага, – сказав сам собі, побачивши мішок на реї. – Чудово.
За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, що чудовисько – зовсім не чудовисько, а поштовий нетопир, повислий на реї униз головою. На «Криламі» було кілька таких – у клітках; Лу запалив ліхтарик, зняв конверт з нашийника поштаря, розпечатав і тієї ж миті, підсвічуючи собі, прочитав.
Вийшов Арві – похмурий, пожмаканий, у колись білій, а тепер брудно-сірій сорочці.
– От гади, – сказав Лу, згортаючи листа.
– А я казав, – Арві судомно позіхнув. – Усіх грошей не загарбати, так. Але щоб дістати своє, треба хотіти дістати все. Забажаєш трохи – зостанешся обпатраною ситухою… Ось як ми.
Лу оглянув палубу. Завважив у темряві Розвіяра.
– Не спиш? – спитав із дивним відтінком.
Розвіяру раптом стало страшно.
– Є покупець на тебе. – Арві сплюнув за борт. – Тільки дешево дає, сволота… Та не з нашим становищем вередувати.
Удосвіта до «Луски» підійшов колісний човен. Гребні гвинти в нього розміщувались не по бортах, як у гавані Мірте, а за кормою.
У човні Розвіяру зв’язали руки. Він так здивувався, що навіть не намагався вирватися. Борт «Луски» проплив мимо, як колись проплив борт «Крилами»; човен