Мідний король. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
над горами. Він стояв на стежці, на третьому повороті, звідки чудово проглядалась ущелина. Він бачив, як по протилежному схилу відходить, легко долаючи неприступні провали, загін вершників на чотириногих тварях. Трьом із них уже ніколи не скакати по горах, не нападати на рабів і наглядачів; тіла двоногих і чотириногих мерців лежали осторонь, Розвіяр боявся на них дивитись.
Уціліле яйце вогнянки застрягло в розколині біля дороги. Личинка й досі сиділа на камені, і більше не лишалося сумнівів, що вона Розвіярові кориться. А він стояв перед нею, паралізований свідомістю своєї несподіваної влади.
Дістатися до Фер… За три дні – хіба це можливо? Знайти Арві та Лу, покарати їх… Нехай контрабандистів давно нема в порту – перед очима в Розвіяра вони кричали в смертельному жаху й падали, уражені личинкою, і знов кричали й падали. Він і не підозрював, як глибоко в ньому засіла їхня зрада і як хочеться помститись.
Утекти… куди? У нього всього лише три дні. А до Мірте за три дні можна дістатись хіба що силою думки…
Тікати! Не стояти!
Він ступив кілька кроків. Озирнувся; здиратися по схилу, без стежки, значило рано чи пізно скотитись униз і вбитись на гострім камінні… Дорога, якою ходить караван із харчами, нижче… Як туди дістатись – по трупах?!
Сонце, немов приклеєне, висіло на тому ж місці небосхилу. Над личинкою вогнянки тремтіло гаряче повітря. Спотикаючись, Розвіяр побіг униз, сподіваючись вибратись до проїжджої дороги…
З-за четвертого повороту стежки йому назустріч вибігли вартівники. Не наглядачі – замкові вояки, озброєні мечами й списами. Вони викотились хвилею; передні круто вповільнили хід. Стали. Лад порушився.
– Шуу, – видихнув червонолиций чоловік у блискучому сталевому нагруднику і з пір’ям на шоломі. – Ах, Шуу… Сті-і-ій!
Розвіяр поступився. Личинка не ворухнулась.
Погляд червонолицього швидко окинув поле бою, спинився на вогнянці, метнувся на Розвіяра. Провідник загону був воїном і вмів володіти собою, однак Розвіяр устиг прочитати в його очах жах. Той самий безмірний страх, що називають «страхом Шуу».
Червонолиций усе знав про личинок і все швидко зрозумів. Його життя опинилося в руках Розвіяра; між вартівником і лютою смертю стояла мить – і примхлива воля підлітка-раба.
Ті, що завмерли за спиною чоловіка в сталевому нагруднику, теж зрозуміли це – по довгій хвилині.
– Охороняти! – крикнув Розвіяр.
Одночасно змайнули дві чи три стріли. Личинка опинилася між вартівниками і своїм новим хазяїном. Стріли зникли в гарячому мареві над розкритими крилами і зникли без сліду, тільки попіл просипався.
– Назад! – крикнув червонолиций. – Відходь!
Це була мить для прориву. Розвіяр відчув її, почув, як чують удар дзвона. Нацькувати вогнянку на цих людей і по стежці з попелу прорватися до волі. Ну?!
Стежинка пустішала. Вартівники відступали вниз, за четвертий поворот, за камінну гряду. Удатна мить найшла і минула. Розвіяр зрозумів, що запізнився: червонолиций