Мідний король. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
– тим страшніше йому ставало.
Його копія, майстерна, точна, варта величезних зусиль, зосталася там. І Золотий, не знати чому вигнаний з Мірте, зостався там – назавжди. Ідучи з бібліотеки, Розвіяр бачив на порозі трупи громил-охоронців, неприступні двері були зламані; Розвіяр здивувався, що йде живим.
– Ти можеш сказати, що там було?
– Замовкни! – закричав Розвіяр, і візник здригнувся. – Не можу! Тобі я нічого не скажу, і радій!
Триколка летіла рівно, гуркіт коліс метався в замкненому просторі, мов пінна брага в тісній пляшці. Розвіяр, скулившись, підтягнув до себе коліна й опустив голову на згорток із книгою.
Він узяв плащ у Золотого. Ані краплинки крові не попало на цупку теплу тканину – плащ висів на стіні біля входу. Розвіяр вірив, що Золотий не заперечував би, адже Розвіяр узяв плащ не для себе, а для «Хронік звіруїнів».
Він задрімав під грюкіт триколки. Йому снилася богиня Воф, із гладкою шерстю на боках, з могутніми пазуристими лапами й величезними голими грудьми. У богині було обличчя Джаль, вона всміхалась і говорила чужою мовою. Розвіяр не міг зрозуміти її, але знав точно: можна записати ці слова на чистий аркуш, прочитати сто разів і втямити смисл. А богиня Воф тим часом поверталась і йшла, гордовито загнувши гнучкий хвіст. Вона пішла, а наступної миті Розвіяр побачив хвіст звіруїна, що висів на жердині, облізлий і закляклий, і закричав.
– …Здурів?! Чого волаєш?
Так само рівно летіла триколка. Так само грюкотіли колеса. Розвіяр сидів, учепившись у книжку.
– Розвіяре, – Шлоп уперше звернувся до молодого вартівника на ім’я. – Хлопче… То що з тобою?
У Кипучці вони зупинились на півгодини – поїсти. Розвіяр і досі не відчував голоду, але від слабкості підгинались коліна. Грошей не залишилось, але в будь-якому трактирі тут годували на борг – це були землі володаря.
Шлоп страшенно не хотів рушати в дорогу негайно. Молодшому інтенданту хотілось посидіти на березі, спустивши ноги в теплу воду, подрімати в гамаку, забути турботи сьогоднішнього ранку – але Розвіяр не дав старому ні хвилини перепочинку.
Вони вирушили. Книжка лежала за спиною Розвіяра, у влаштованому з плаща заплічному мішку. Він ішов, тримаючи в руці оголений клинок, дивуючи й лякаючи обивателів, викликаючи захват небагатьох місцевих діток. На крутих ділянках дороги Розвіяр спирався на меч, як на костур.
Селище залишилось позаду і скоро зникло з виду, повите парою теплого озера. Дорога піднімалась угору. Розвіяр ішов швидко, так що Шлоп ледве за ним устигав. Стромляючись в дорогу, меч скрипів об пісок і каміння, Розвіяр висмикував його і йшов далі, не обтрушуючи прилиплих до леза грудочок глини.
Погучнішав шум води. Наблизився міст над потоком, половина шляху до перевалу. Сонце стояло високо, тіні стислись, забились під каміння. Розвіяр увіткнув меч у землю й витер піт із лоба.
– Шуу… – бурмотів Шлоп. – Навіщо я з тобою… а, хай воно все згине… Дай відпочити, таж я старий! Здохну тут, на дорозі! Дух віддам!
Розвіяр