Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц
Читать онлайн книгу.
те, що Нечай може не повернутися.
– Кажи! – Пальці Боярина вп’ялися в плече. – Кажи перше, що спало на думку!
– Перекувати все навпаки. Там, де дзьоб… (Ударна, бойова частина келепа таки справді схожа на пташиний дзьоб.) Там хай буде обух, та навпаки.
– Іване, а він має рацію. І володіти далі йому, бо якась сила залишиться, але, якщо він винайшов, що зробити, то йому і підкориться.
– До завтра зробимо…
– Ще щось знаєш? Про Москву є якісь новини?
Обличчя Богуна стало зацікавленим.
– Просто так запитав чи причина є?
– Є.
– Тоді і новини є. Цар сейм збирає – щоби почати війну. З ляхами.
– У них не сейм, а Земський Собор, – прохопився Кирин.
– Він знає, він там служив, – і, у відповідь на здивований погляд товариша, Боярин пояснив: – Тільки московити кажуть «драгуни», а не «драгони», «рейтари», а не «райтари», а в тебе кілька разів проскочило.
Драгон подумки прокляв себе – казали ж батько: «Зайві всі слова, без яких обійтися можна». Смикнув його за язик нечистий!
Богун тим часом уважно оглянув Кирина:
– Не зустрічалися?
– Під Львів разом йшли.
– А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18] Богун міг зустрітися у бою – бо царські воєводи весь час намагалися зайняти нижню течію Дінця[19] та ті притоки Волги, що близько підходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешні козаки і без бояр проживуть, – і чомусь виходило по-івановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воєвода тікав, аж коня загнав.[20]
– Але… – Боярин розмовляв неначе сам із собою, – якщо Москва справді вступить у війну, то це змінює все!
– Поки що, – відрізав Богун, – це змінило тільки одне: поляки перейшли в наступ.
І без перерви:
– Будеш шукати?
– Знайду.
Драгон зрозумів, що комусь не жити. Або ляський чаклун піде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утім, іншого виходу не було – такий ворог страшніший за сто гармат.
– Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.
– Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.
Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.
– Ще не зараз, Боярине.
Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.
– Так ти що – бачив?
Богун кивнув:
– Судячи з мого виду – чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.
Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.
Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.
Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно – частіше рано – Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися
Сіверського Дінця.
Це трапилося у 1643 р.