Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня
Читать онлайн книгу.
перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з’явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід, і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.
Попрацювалося, – нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
– Драстуйте! Я – ваш редактор!
– Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
– Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» – то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень.
Отож і було, як правило:
– Ви робіть, а я забіжу перегляну!
– А передова?
– І передову напишіть!
– А про що?
– Пишіть про кооперацію!
– Та минулого разу писали про кооперацію!
– Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов’язково, було, редактор забіжить переглянути передову.
– Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
– Як нема?
– У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все’дно кінець додавався обов’язково:
«А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».
– Та якось воно тут вроді…
– Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово – воно своє робить!
Був і такий редактор.
– Товаришу редакторе! Коли буде передова?
– А газета хіба виходить? – запитує редактор.
– Не виходить, бо нема передової!
– А раз не виходить, так навіщо ж передова?
За