Митькозавр із Юрківки (збірник). Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.
хочеш. Як тобі зручно, – поквапливо відповів князь і стрельнув поглядом убік, на писця, котрий і тут знайшов собі притулок за невеличким столиком неподалік од музик. Не подобався він чимось Віці.
– Про що ж вам почати? – наморщив він лоба.
– Давай про отой віз, що сам їздить, – запропонував князь.
– Про автомобіль? Ну, слухайте. Весь фокус тут у пальному, у бензині. Заливаєш його у бак, тоді повертаєш ключ запалювання – там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу – і вперед! – аж крикнув трошки Віка. – Зрозуміло?
– Не зовсім, – відповів хтось із бояр. – А як же він побудований?
– Ну, чотири колеса, кабіна, руль, мотор, – перелічував Віка. – У моторі цей бензин згорає і крутить колеса. Ага, ще там карбюратор є, – згадав. – І акумулятор. І сигнал – бібікати. Зрозуміло?
– То від чого ж колеса крутяться? – поспитав дружньо князь. – Поясни нам усе-таки.
– Ну, згорає там у моторі бензин, – не зовсім упевнено проказав хлопець, – і… якось їх там крутить. Не знаю… – стенув плечима.
– Не знає, – шелеснуло за столом.
– Буває, – посміхнувся розуміюче князь. – А нам ти зміг би такий хтомобіль збудувати?
– Для чого він вам? – не дуже зрадів од такого запитання Віка.
– А щоб і собі на педалю тиснути.
– О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрібно, робітників.
– Отакої! Робичів у мене вистачить, – запевнив князь. – Майстрів дам, теслів, ковалів… Ти тільки керуй. Зможеш?
Та Віка лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробить не зуміє. Надто складно.
– О! Не зможе! – пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.
– Шкода, – запечалився князь. – Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? – звернувся до літописця.
– Тіліфон! – з готовністю прочитав той у своїй книженції.
– А він що, усе записував, що я казав? – здивувався Віка.
– Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?
– Гм, – скривився хлопчина. – Це все даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.
– То це я зможу перемовлятися, наприклад, із прибрамною вартою? – запалився князь. – Не виходячи з дому?
– Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.
– Дроти – це можна, – погодився князь. – То як, зробиш нам тіліфончик?
– Зробити? – одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані всередину, але, звісно, що до чого – так і не второпав.
– Зробити, – повторив він, – мабуть, не подужаю.
– Не подужає! – зловтішно підняв вказівний палець догори Онисим. – Не подужає чадо прерозумне!
– Хех! – видихнув розчаровано князь. – Шкода!
– Не