Митькозавр із Юрківки (збірник). Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.
сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?
– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Віка.
– Отож бо! – погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.
Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.
– Ох і цікавий, – мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. – Давай!
– Що? – не второпав Віка.
– Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?
– Е-е… Ні, – відказав спантеличено.
– То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!
Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.
Уже лежачи на піщаному дні, Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.
Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив – навколишня місцевість змінилася теж.
Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько – чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.
Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.
Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень – рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч – з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, – взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.
Вже падаючи вниз, Віка збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.
Забувши про свій портфель – той так і лишився на дні ями, – Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.
Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.
Біля брами стояло двоє здоровенних