Добрий ангел смерті. Андрей Курков
Читать онлайн книгу.
через борт і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.
– Давай, словят оні тєбя!
Я стрибнув, і дійсно, двоє рибалок спіймали мене, пом’якшивши моє приземлення.
– Марат, заводі! – сказав один із них другому.
Вони якось швидко зникли на цій невеликій шхуні, залишивши мене самого серед мішків, ящиків і повалених під правим бортом сіток із великими білими поплавками.
Шхуна здригнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, поруч із водою, було прохолодно. Я присів на мішок і тут же схопився – напоровся задом на щось гостре. Помацав руками й обімлів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя – чи то гвинтівки, чи то автомати…
«Ось тобі й маєш! – подумав я, перебираючись і влаштовуючись на ящику з консервами. – Хороша шхуна, з уловом…»
– Ей, братан, сюда іді! – покликала мене фігура, що виглянула з боку стернової кабіни.
Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід у каюту, що розташовувалася під палубою.
– Стєпан, – простягнув мені руку чоловік, який покликав мене. – А там, за рульом, Марат…
– Коля, – відрекомендувався я.
– Випіть хочеш? – запитав Степан.
– Спасібо, нєт.
– Ну, захочеш – скажі. Ми-то самі нє пйом, но для ґостєй всєґда імєєтся… Ти, Коля, случайно нє маковий ґонєц?
Удруге я почув схоже запитання.
– Нєт, – сказав я, не знаючи, але здогадуючись, що може означати це словосполучення.
– Жаль, – поволі мовив Степан. – А то б тєбє работкі подбросілі… Да ладно, іді полєжі… Ми тєбя утрєчком висадім… Тєбє ж всьо равно ґдє? Лішь би от жілья подальше? Да?
Я кивнув.
Мене раптом стало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на ближню койку. Тут же попливла перед очима якась кольорова пляма. Потім настала цілковита темрява – це я вже спав, чуючи працьовите бурчання дизелька, що сховався десь тут же, під підлогою каюти.
Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкіт заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в ліжко, виставивши праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забурчав дизельок.
Вранці мене розбудили. Я вийшов на палубу, і перше, що кинулося мені у вічі – це відсутність брезентових мішків, у яких містилася зброя. Картонні ящики з консервами акуратно стояли, складені під лівим бортом.
– Вон твой бєрєґ! – сказав мені Степан.
Я подивився на пустельний, з відногами брудно-жовтий берег. Нічого привабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості раптом скувало мене. Я мовчав і дивився вперед. Під ногами погойдувалася палуба, а жовтий безликий берег погойдувався метрів за сто від нас.
– Щас Марат подруліт, тут глубоко, можем совсєм блізко подойті. У тєбя вода єсть?
– Вода? – перепитав я, повертаючись зі свого заціпеніння.
– Пітьєвая.
– Нєт.
– Ну ти дайош… – Степан