Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
пісню про Штолу складають, – ми записали одну в Ясенові, коли ще Штола жив, – і моляться за доброго цісаря, який їх порятує від Грдлічки і Юріштана».
«Ходімо до міста, Маркіяне, – підвівся Базилевич. – Стіни вуха мають».
– Важко повірити, Маркіяне, правда? Мені й самому здається нині, що це моя власна вигадка… – Любимський діткнувся юнакові до плеча, щоб вивести його зі стану зчудування: Маркіян дивився на старого і ніяк не міг його зіставити з тим юнаком, який плив у човні Білим морем. – Не знаю, скільки часу плив, і весь час при свідомості. Одного дня фінські рибалки, які вийшли на ранню ловлю, застали в тихій затоці моря обледенілий човен, а в ньому людину… Та досить, досить цього… Ви не пам’ятаєте пісні про Штолу, яку записали в Ясенові?
– Пам’ятаю, – шепотом відказав Маркіян.
Ой я, хлопець молоденький, мушу погибати,
А Юріштан із Грдлічкою будуть панувати.
Будуть вони панувати, будуть вони жити,
Та будуть вони нашу крівцю людську добре пити.
Неволями, катушами будуть вас карати,
Не раз мене та опришка Штолу згадувати.
У Вижниці на страті Штоли цієї пісні не співав ніхто. Люди сходилися на майдан – деякі самі йшли у тривожній цікавості, інших зганяли з усюд пушкарі, щоби бачили і гадку мали. Вони стояли позаду натовпу – на конях, з рушницями й гарапниками, в затиканих павами крисанях.
Народ понуро мовчав, а пісня, яку Маркіян з Іваном записали в Ясенові, німо дзвеніла повсюди, злітаючи з Німчицького перевалу понад вижницьким майданом з трьома шибеницями на пологий зарінок за Черемошем, завалений колодами і талбами.
Панські карети стояли довгим рядом одна за одною над рікою, панство сиділо на лавицях неподалік зловісного місця, щоб зблизька бачити суд і кару над опришками; народ, підстьобуваний нагайками пушкарів, утворював півколо і далі не поступався, передній ряд мішався, ніхто не хотів стояти перед шибеницями, страшно було. Маркіян з Іваном відійшли над самий берег Черемоша, далі відступати було нікуди, і втекти звідси не мали сили. Прийшли сьогодні з Білоберізки, знаючи вже, куди йдуть, їх гнали не пушкарі, а потреба побачити, і ця потреба була сильніша від страху.
Довга й монотонна, мов голосіння, пісня ридала в пам’яті – так співала її жінка в Ясенові. Розповідала вона про Мирона Штолу, який дезертирував з війська і тридцять хлопців зібрав, пограбував пана Скарбка, а багатія Кундака вбив у Стебневі, про того Штолу, що комору мав на буковинському верху біля Барвінкового, а в тій коморі скарбу много, для бідних призначеного, про славного леґіня, якого спіймала стоголова пушкарська ровта Юріштана у корчмі в Устєріках і запроторила разом з побратимами Джураком і Риндзяком у Грдлічкову неволю.
Пісня була довга, як бойків світ, і славила вона силу Штолюка, який на долоні піднімав вартового, вихваляла його дотепність: «А кілько, Штолюк,