Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
просвещенный наш народ
Сберется под святое знамя!
Це станеться, Міхале, хіба мало таких іскор у моїй кузні, а в інших ремісничих майстернях хіба мало, і якби з кожної вибухло полум’я! А в тебе скільки тих іскор у голові, ти ж такий розумний… А люду в нас! Та невже не знайдеться хоч один, хто роздує ті іскри, і підуть вони шугати полум’ям поміж народом, темряву розганяти, просвіщати і збирати нас під святе знамено?
Кілька днів ішов Йосип, в думці розмовляючи з Міхалом, з Іваном, з собою, і врешті побачив – так, ніби ніколи не покидав цих місць, – винниківську винокурню, а за нею, трохи далі, дрібний розсип льоншанівських хаток. Він зупинився, на мить приріс до землі, а тоді рвонувся з місця і побіг легко й прудко, немов ті ноги не пройшли тисячі верст, немов важке ковальське тіло стало враз легким, як у бігуна; Йосип тупотів стежками Кайзервальду і, задиханий, знеможений, зупинився нарешті біля своєї кузні.
Вона була холодна й мертва, обіч перекособочилася хатка, відхилені двері звисли на одній завісі. Йосип заглянув досередини свого житла – звідти тягло пусткою і цвіллю. Зайшов до кузні: на долівці чорнів горбик притоптаного вугілля, зі стіни стирчала жердина, на якій колись висів ковальський міх, за кувадлом, кліщами й молотами слід пропав – що ж, ремісникам потрібен інструмент, а по Йосипові в «Пекелку» давно вже, мабуть, випили за упокой… Треба йти до корчми, вже вечоріє, там напевно сидить Міхал. Міхал мусить там бути!
Йосип зійшов Круп’ярською вниз, двері корчми були відхилені, як і півтора року тому, він ступив на високі східці, з яких не раз спускав униз під кущики бузку чужих зальотників, заглянув досередини: шинкарка Малґося, та сама – товстозада, з підпухлими від вина очима, цідила з бочки пиво, за столиками сиділи незнайомі люди.
Коваль зайшов, став навпроти Малґосі, кивнув їй головою – так, ніби вчора тут пиячив, а нині зайшов похмелитися, а та підозріло позирала на ґевала у пошарпаній тілогрійці, з якої вилазило мішковиння, скоса моргнула до клієнтів, щоб допомогли, якщо цей пройда почне зчиняти бучу; Йосип утямив, що він, очевидно, змінився, і Малґося його не впізнає.
– Малґосю, – сказав, силувано посміхаючись, – я ж Йосип…
– А бодай тебе… – Шинкарка злякано блимнула запаволоченими очима. – Ти звідки тут узявся… такий…
– Та по селах ходив, на фільварки… Там роботи до чорта… А де Міхал?
– Який Міхал? – Шинкарка цідила пиво, спідлоба позираючи на обшарпаного Йосипа.
– Як – який? Таж Сухоровський…
Малґося опустила очі, вони забігали, немов чогось шукали на шинквасі. Не підводячи голови, налила в пугар вина, подала Йосипові, мовлячи сухо:
– Не знаю, де він…
– Як ти можеш не знати, де Міхал?
– Ти мав би відати, а в нас тепер ніхто нічого не знає…
Йосип перехилив пугар, вийшов з корчми. Щось недомовляє Малґося… Пішов униз Личаківською, йому зустрічалися знайомі шевці, слюсарі, муляри, підходив до них, нагадуючи, що він