Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи
Читать онлайн книгу.
між Руфусом ван Олдіном і Дереком Кеттерінґом могла скінчитися лише з одним результатом. І майбутній лорд про себе на чім світ стоїть кляв гроші та ще владу, яку ті дають. Він подався вгору по Сент-Джеймс-стріт, перетнув Пікаділлі й побрів у напрямку однойменної площі. Проходячи повз офіс агенції «Томас Кук і сини», сповільнив крок. Однак усе ж прямував далі, і досі прокручуючи в голові ситуацію. А врешті коротко кивнув і різко розвернувся – так різко, що зіштовхнувся з кількома перехожими, що йшли вслід за ним – і почвалав у зворотному напрямку. Цього разу він не проминув контору Кука, а зайшов усередину. Там було порівняно малолюдно, і його обслужили одразу.
– Наступного тижня я хочу поїхати в Ніццу. Не поінформуєте мене про деталі?
– Якого числа, сер?
– Чотирнадцятого. Яким потягом туди найкраще дістатися?
– Що ж, найкраще – це, звісно, так званим «Блакитним». Тоді ви уникнете стомливої тяганини на митниці в Кале.
Клієнт кивнув. Він сам не гірше все це знав.
– Чотирнадцятого, – пробурмотів касир. – Це зовсім скоро. Тож на «Блакитний потяг» майже ніколи не буває квитків.
– Перевірте – а раптом знайдеться поличка? – попросив Дерек. – Ну а якщо ні… – І залишив речення незакінченим, а на його обличчі проступила дивна посмішка.
Касир на кілька хвилин кудись зник, а відтак повернувся.
– Усе гаразд, сер: залишилося ще три місця. Я зарезервую для вас одне з них. На яке прізвище?
– Пейветт, – відказав той. І залишив адресу своєї квартири на Джермін-стріт.
Касир кивнув, усе занотував, увічливо побажав Дереку гарного дня, і приділив свою увагу наступному в черзі.
– Я хочу поїхати до Ніцци – чотирнадцятого. Це не туди ходить «Блакитний потяг»?
Кеттерінґ різко озирнувся.
Ну й збіг – воістину дивовижний. Йому згадалися власні примхливі слова до Мірей: «Портрет сіроокої леді. Я навряд чи коли зустрінуся з нею знову». Але саме з нею тепер і зустрівся – ба навіть більше: вона зібралася поїхати на Рив’єру того ж дня, що й він сам.
По тілу миттю пробіг дрож: чоловік був по-своєму марновірний. Він бо напівжартома кинув тоді, що ця жінка може принести йому нещастя. А раптом… раптом ті слова справдяться? Дерек стояв у дверях і дивився на неї, доки та розмовляла з касиром. Цього разу пам’ять не підвела його. Леді – леді у повному сенсі слова. Не першої молодості, не бозна-яка красуня. Та щось у ній таки було – ті сірі очі, які, чого доброго, можуть побачити зайве. Виходячи на вулицю, він усвідомив, що у певному сенсі боїться її. З’явилося відчуття якоїсь приреченості.
Повернувшись додому на Джермін-стріт, чоловік покликав слугу.
– Візьміть цей чек, Пейветте, і зайдіть в агенцію Кука на Пікаділлі. Там на ваше прізвище зарезервований квиток – сплатіть за нього і принесіть мені.
– Гаразд, сер.
І Пейветт залишив його.
А Дерек підійшов до журнального столика й узяв із нього пачку листів. До болю знайомого