«…І не кажи мені про ці обереги, люба! При моїх очах таке відбулося, що я чарівницького тепер до смерті не зачеплю, до рук не візьму…

      Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла заміж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замість догоджати старій – хутчіше мести, раніше вставати… Пішла до мага, який дрібнички продавав, і купила оберіг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь із тиждень усе йшло – нічого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пізнього ранку в ліжечку, і слова поганого від свекрухи не чула… А потім пішло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неї свекруха з рогачем, безумна, і давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловік і свекор поряд були, на подвір’ї, на крик прибігли й відтягли стару – та вже синя була, а рвалася невістку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула – свекруха на неї гарчала, у чоловіка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберіг – свекруха отямилась, та тільки всі покої в кривавій юшці, невістка в синцях та з розбитим носом, та кості де-не-де поламані… А найгірше – дитину скинула. Так… Ось вони, чарівницькі цяцьки. Потім приїжджав якийсь із міста маг, казав усім, що обереги в абикого купувати не слід, що до кожного печатка має додаватися й папірець спеціальний, тоді, мовляв, можна купувати… Тільки я – зареклася. А що як підроблять і печатку і папірець? Я що, писати вмію? Ну їх зовсім з їхніми оберегами…»