Магам можна все. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
несправедливість сочилися димком, заповзали в камінну трубу. Майже беззвучно.
Пробачте мені, люди добрі, та всім вам я вже точно не зможу допомогти. Ні вдовам, ні сиротам, ні пограбованим, ні оббреханим – власне, для вирішення ваших проблем не потрібна ніяка Кара…
Я насилу відірвав погляд від майже догорілого зошита. Підійшов до столу; витягнув із гаманця синій камінчик на ланцюжку. Собача (вовча?) привітна морда.
І ще один, сердоліковий, з двома сумними очима, які нагадували мені про стару мавпу.
І ще один – закіптюжений, знятий з грудей заживо згорілого старого.
…Вогонь, розпечені ґрати, безумець, якого я міг би врятувати, якби опинився в потрібний час у потрібному місці…
Я справді хочу помститися за нього? Який давно став для мене чужою людиною? За самодура, тирана, за старого барона Ятера?
Я приплющив очі. Ще один камінчик постав перед моїм внутрішнім зором – я не міг покласти його на стіл поряд із першими трьома, тому що він залишився на поясі норовливої пані в чорному. То була жовта тигряча морда.
Пташенята з одного гнізда. Іграшки, які вийшли з-під руки одного майстра. І майстер ще той. Майстер з великої літери. Хтось могутній до того, що дріж проймає на саму думку про межі його можливостей. Хтось винахідливий, підступний, безсердечний… Великий, без сумніву, маг.
«Чим справедливішою буде ваша Кара…»
Куди вже справедливіше! Безумний дядько Дол, живий смолоскип… Гаразд, ювеліршу й старого купця можна скинути з рахунку, нічого жахливого з ними не трапилось… Але в природі існують й інші жертви Майстра камінчиків. Напевно.
Я піймав себе на тому, що копирсаю в носі мізинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка має рацію – ще й могутність…
І за Дола де Ятера буде пімщено.
Я подумав ще.
Потім усівся на підвіконня й приманив із сусіднього даху найтовщого й найздоровішого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить…
«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик… труди та збитки…»
(Дерев’яний кінь на коліщатках – поліроване чудо, куди привабливіше, ніж усі породисті коні на стайні Ятерів. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, ніж платять за цілу запряжку; Іл лізе покататися першим, та я відтісняю його, здираюся в оксамитове сідло, безстрашно спускаю важілець – колеса крутяться. Механічний скакун рушає з місця, але занадто повільно; Іл біжить поряд зі стременом, Іл обганяє мене й біжить уже попереду; Іл озирається, на обличчі в нього переляк: «Зупини! З гори не треба!»
Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Він розганяється й розганяється; дерева й каміння несуться назустріч, зад мій несподівано боляче б’ється об сідло, та я терплю й навіть викрикую щось молодецьке. Кінець кінцем коліщатка не витримують, кінь спершу нахиляється, а потім перекидається з гуркотом, а я лечу в куряву – і на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камінь – жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб