Мігрант. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
закінчиться за білим камінням. Там фінішна лінія.
Крокодил нахилився й торкнув «вугілля» руками:
– Це що – фейк? Розіграш?!
– Це випробування, – утомлено повторив Айра. – Ну гаразд, доплентаєш до каменів – вважатиму, що цей модуль ти склав.
За каменями виявився поворот, а за ним – вихід із печери, несподіваний, як у парку атракціонів. У бухті з прозорою водою, з білим піском і мальовничими струменями маленького водоспаду на скелі веселилися переможці: валялись на піску, реготали, купались і ділилися враженнями.
Багато хто на вугіллі відчував жар, особливо в перші моменти. Ніхто й гадки не мав, що випробування «на біль» виявиться випробуванням «адекватного сприйняття» і звичайнісінькою пробою хоробрості. Кожен пишався собою, відважним, сміливим настільки, щоби пробігтися по вугіллю; кожен радів собі, адекватному, – адже ж утямив штуку на середині дистанції чи біля тих білих каменів.
Тільки Тимор-Алк сидів на камені біля невеличкого озерця, утвореного водоспадом, сидів згорбившись, опустивши ноги у воду, ні на кого не дивлячись. Крокодил, почуваючись заплішеним ідіотом, посидів на піску, потім підійшов до зеленоволосого:
– Дурна ідея, правда ж?
Тимор-Алк не відповів.
– Ну поясни мені: нафіга потрібна така «ініціація»? Що ж у вас за суспільство таке, якщо в ньому такі повноправні громадяни, га?
Тимор-Алк мовчав. Біла шкіра просвічувала крізь зелене волосся на голові. Пальці судомно вчепилися в голі коліна.
Крокодил перевів погляд на його ноги. Вода, прозора, як спирт, не ховала нічого: ступні Тимор-Алка були яскраво-червоними, у величезних пухирях.
– Що це?!
– Іди геть, – тихо сказав Тимор-Алк.
– Там же не було жару! Це віртуальна…
– Іди геть.
Крокодил заточився. Хлопчаки на березі проводили час, як проводять його щасливі пацани на пляжі; Крокодил довго крутив головою, перш ніж розгледів Айру, що сидів на високому камені, дивився на море, жуючи травинку.
Крокодил наледве відшукав стежку серед каміння. Айра, почувши його, навіть не обернувся.
– У Тимор-Алка… опік другого ступеня, по-моєму, – сказав Крокодил, звертаючись до його потилиці.
Айра повернув голову. Крокодил був готовий почути щось на кшталт «Я знаю» чи «А тобі що до того?», але мутнуваті очі інструктора раптом проясніли. Він поглянув на Крокодила, потім униз, на пляж, знайшов Тимор-Алка. Той і досі сидів скрючившись, опустивши ноги в біжучу воду.
– Погано, – коротко зауважив Айра.
– Він вірив, що це вугілля. Біг по вугіллю. Спробуй, скажи, що він не пройшов цей тест.
– Пройшов, – Айра не став сперечатись. – Та в нього великі проблеми.
– Хто ти за званням? – спитав Крокодил.
– Тобто?
– Ти ж офіцер, так? – Крокодил затнувся, тому що слова його нової рідної мови знову не відповідали поняттєвому апарату. – Ти… учасник жорсткої ієрархічної структури, що працює, добирає повноцінних громадян? З одного боку, ти на нижчій сходинці, всього лише польовий екзаменатор… З другого –